Unknown

П и п ц ь о. Яку ж єрунду ви порете, дорогий товари­шу і приятелю! Що значить це «якщо б»? Не міг това­риш Петровський цього сказати, бо «якщо б» марксисто­ві не мона ніяк вживати. О! Нема ніякого «якщо б», слово воно романтичне, опортуністичне, невитримане. Ніяк вам, дорогий товаришу і приятелю, кроку не посту­пити, щоб не попасти в ухил суто романтичний. О! А то як я було у тюрмі чотири роки сидів...

Помикевичева. Пане Пипцю, в гіршій, аніж я тепер, тюрмі?

Рипцьо. Пані добродійко, ми співчуваємо і...

Помикевич. Ш-ч-ч-чо?

Рипцьо. І про-тестуємо...

Помикевичева. Лишіть, панове редактори! Кож­на культурна людина, без різниці переконань, може тут тільки здвигнути з презирством раменами.

Рипцьо і Пипцьо здвигають з презирством раменами.

Помикевичева. Прошу до мене, панове редак­тори!

Помикевичева і Рипцьо виходять.

Пипцьо. Кожний культурний робітник без різни­ці... соціального походження...

Помикевич. Поч-ч-чваро!!!

Пауза.

Пипцьо. Ррр-романтик! (Вибігає.)

Помикевич(стає перед тризубом). Боже великий, єдиний!..

Дзвінок телефону.

Помикевич. Гальо! Секретаріат партії національ­ного визволення? Так! Моє поважання з пошаною! Хто?

Пан меценас Громицький? Моє поважання? З шаною, пане сенаторе! Дякую гарненько! Жіночка? Дякую. Як- найкраш-ч-че, якнай-краш-ч-че, пане сенаторе. Прошу? Дякую. Дійсно неоціненна дружина й громадянка. Віче? Де? В Гориславі? Ага, так, завтра. Так, згадував мені отець Румега. Гаразд, пане сенаторе, мій конципієнт знов поїде. Так, справді талановита й енергійна людина. Авжеж, будьмо певні, що нації таких синів не забракне, пане сенаторе! Прошу? Нове червоне жахіття? Нещасні сорок мільйонів! Що ви? З дітей мило? А як, пане сена­торе, ріжуть попереду чи душать? Живцев варять! Он як... Ах, яке це зворушливе! І, певно, українські діти? Я так і думав — негідна робота Москви. Як, прошу? Ну, як же, перед цілим культурним світом. Так, негайно. В неділю у нас великий обід, от і запротестуємо. Прошу дуже, сам зредагую. Дуже добре, розуміється, обов’язок. Національний обов’язок. Прошу дуже.

Входить Леся.

Так, з шаною, моє поважання, смачного, пане сенаторе! (До Лесі.) Ви ш-ч-чось задовго трохи сиділи в суді, доро­генька.

Леся. Стрінув мене пан меценас Головастик, і я не могла так швидко розпрощатися.

Помикевич. А про ш-ч-чо ж таке ви між собою говорили?

Леся. Питав мене за здоров’я моє, пана меценаса і пані меценасової...

П о м и к е в п ч. Дякую. І ш-ч-ч-чо ще?

Леся. Питав, чому в мене мешти ³⁰ немодні...

Помикевич. Ш-ч-чо він у них немодного побачив?

Леся. І пропонував мені перейти в його канцелярію.

П о м и к е в и ч. Знаємо такі штучки...