Unknown

О. Румега. На вид вони нічого. Начеб пюре зі шпи­нату їв і салфетку забув, а в дійсності воно тими плямка­ми біла смерть поглядає.

Помикевич. Смерть!

О. Р у м е г а. Це, пане, найпевпіша ознака повільно­го розкладу організму, хоч як цьому доктори не запере­чують.

П о м и к е в и ч. А може, все-таки не є ще так погано, всечесний отче!

О. Р у м е г а. Я, меценасе, зовсім вже погодився з думкою про смерть, особливо від того пам’ятного праз- ника, коли вже після третього курятка щось таке мені сталося...

Помикевич. Щось гейби струна тріснула в шлунку...

О. Румега. Еге ж! Щось гейби струна якась тріс­нула в шлунку!.. Й відтоді-то, коли ступлю лівою погою, щось наче вода хлюпотить у боці, ступлю правою, так під шкірою від клуба до ребер щось наче...

Помикевич. Наче муха лазить.

О. Румега. Еге ж, щось наче велетенська муха ла­зить. З того часу сам себе не пізнаю. Чи ви вгадаєте, па­нове, що мені трапилося цього місяця? Я забув... а ну, що, по-вашому, я міг забути?

Помикевич. Добрий вчинок зробити.

О. Р у м е г а. Не те, меценасе.

Д з у н ь о. Службу божу відправити.

О. Румега. Щось більше. Я забув цього місяця по дієту поїхати до Варшави.

Помикевич. Як то? Так і забули?

О. Румега. Так просто і забув.

Д з у н ь о. В загостреній стадії жовчової недуги та­ке дуже часто буває.

О. Р у м е г а. І от тепер я одною ногою на тамтому світі, останній з роду Румегів...

Помикевич. Це... це дуже трагічно бути останнім з роду Румегів...

О. Румега. Умру, панове, і життя остане за мною, як одна велика мука. Ступлю лівою ногою...

Д з у н ь о. Чи дійсно, отче, життя мало б бути му­кою? Мені здається, панна Леся перша не погодиться на це...

Помикевич. Це певне, що ні. Ч-ч-чи ви, всеч-ч- чесніший, не пізнали ще нашої поміч-ч-чниці, панпи Лесі?

О. Р у м е г а. Ні, на жаль. Досі щастя-приємності не мав... Я... я... я увесь...

Д з у н ь о. Ви собі, отче добродію, уявити не можете чогось більше щирого, життєрадісного і працьовитого, як панна Леся. У слушний час така жінка напевне віддасть свій довг українському громадянству.

Помикевич. Авжеж. Панна Леся свого роду уні- кат під цим оглядом.

Леся. Пане меценасе...

Помикевич. Яка скромність, всечесніший отче!

Д з у н ь о. Скромність української дівчини з ніжним серцем і душею спартанки. Розрада і поміч усім знеси­леним, зневіреним, самітним.

Помикевич. Втіха і потіха усім недужим на жовч-ч...

Дзуньо. Усім тим, яким заодно тріскають струни У серці...

Леся. Пане Дзуньо, за віщо?..

Дзуньо. Ви вповні заслужили на те, панно Лесю.

О. Румега. Чарівна панно Лесю!.. (Пауза.) А я за­був, по що прийшов до вас...