Unknown

Відтоді минуло чимало часу. Чесно заслужений орден Червоної Зірки прикрашає нині груди колишнього в’яз­ня. Він не тільки досконало володіє майстерністю письменника, а й подає дійову допомогу своїм колегам по перу в їх нелегкій роботі на літературній ниві. Сьо­годні його скроні увінчує скромний і гарний вінок юві­ляра. Автор цих рядків, хоч і вимучений нелегкою до­лею і віком, почуває себе знову молодим і бадьорим, підносячи келих за здоров’я так гарно вшанованого друга. І коли крізь сльози зворушення він гляне в об­личчя письменника, на його вуста мимоволі напрошуєть­ся питання:

«Як же Тебе назвати?» І саме серце підказує йому найкраще слово для відповіді:

— Товаришу...

 

 

БАТЬКІВЩИНА

Осінь 1941 року. Майже щодня, після заходу сонця, па притихлих вулицях Москви лунав голос диктора: «Граж­дане! Воздушная тревога!», і кілька хвилин пізніше місто стояло вже в ореолі зенітного вогню. Окремим фашист­ським літакам вдавалося перелетіти крізь смертоносну завісу. Тоді земля стугоніла від вибухів бомб. То в одно­му, то в другому районі столиці спалахували заграви пожеж.

Спалахували і — гасли. Це скидалось на чудо, й те чудо було справою рук москвичів із пожежних команд і тих, що з протигазом у торбі вартували ночами в бра­мах і па покрівлях своїх будинків.

Коли приходив ранок, вулиці Москви оживали, по­чиналися кипучі воєнні будні, з їх чудесною організова­ністю, чіткістю, злагодженістю, і тільки пожвавлений рух військових автомашин говорив про те, що в кіль­кох десятках кілометрів від міста точиться смертельна борня з ворогом.

Водночас на поля$ і в лісах Підмосков’я десятки, а згодом і сотні тисяч москвичів — чоловіків і жінок уся­кого віку від зорі до зорі копали траншеї, будували дзоти, доти, кільце укріплень, об які трохи згодом по­розбивали собі голови хвалькуваті генерали Гітлера. Тут кожен мав свої норми виробітку, але пе було майже нікого, хто б не перевиконував їх. У вихідні дні на до­помогу прибували робітники московських підприємств. Вони були бліді від важкої праці, їх почервонілі очі обволікала імла безсонних ночей. Однак свідомість того, що ворог рветься до Москви, казала цим людям забувати про втому, забути про відпочинок, вона подесятеряла їх сили, і робота кипіла в їх руках. Москва готувала воро-

13 я. Галан, т. 4

335

гсфі гідну відсіч. Минув рік, рік найважчих випробувань. Москву-ріку скував перший мороз, але в повітрі пахло вже сталінградською весною. В ті дні столиця Союзу святну^ вала 25-ліття Радянської влади на Україні. Колонний зал Будинку спілок не міг вмістити всіх, що бажали взяти участь в урочистому засіданні. Переважна більшість при- сутніх — українці: науковці, письменники, журналісти, інженери, вчителі, робітники, колгоспники.

За столом президії М. І. Калінін, В. М. Молотов, Доповідає тов. Корнієць *. Коли промовець говорив про те, що наближається час визволення України, присутні піднімаються з місць, хвиля ентузіазму охоплює зал, шумить ураганом оплесків. Україна в особі своїх кра­щих представників вітає прийдешні дні великих боїв і великих перемог, дні заслуженого, 6q вибореного по­том і кров’ю всього радянського народу щастя визво­лення.

Гостями Москви були уряд Радянської України і ЦК КП (б) У. В «Новомосковському» готелі розташувалася Українська академія наук; її працівникам було створено всі умови для плодотворної роботи. Ніхто тут не гаяв часу. Кожен з них працював так наполегливо і невтом­но, як ніколи ще в своєму житті.

У Московському клубі письменників звучала укра­їнська мова. Здебільшого це були письменники, фронто­вики, і вони прибули сюди ненадовго, рівно на стільки, на скільки дозволяла «увольнительная». Однак прожиті в Москві дні назавжди лишилися в їх пам’яті. Тут вони читали свої твори, написані в землянках, бліндажах, тут вони знаходили уважного слухача й дружнього кри­тика, тут зогрівало їх слово сердечної заохоти. В ко­лишньому палаці генерал-губернатора мали свій штаб партизани України. Тут цілу добу кипіла напружена ро­бота. Люди з червоноармійськими стрічками на шапках прибували з аеродрому, нашвидку приводили себе в по­рядок і, знемагаючи інколи від утоми, в той же вечір поспішали до Малого театру або Камерного (МХАТ був у той час ще в евакуації). А за день-два ці люди від’їж­джали на аеродром на машинах, нав’ючених партизан­ським бойовим скарбом. Кілька годин піаніше вони були вже знову в глибокому тилу ворога, і потім довго ще в тривожні партизанські ночі світили їм зорі любимої Москви.

А потім прийшли дпі Орла, Харкова й Полтави, стрілянину зеніток змінили громові салюти перемог. Визволена Україна прийняла своїх дітей. Та пам’ять про місто Сталінград, про Москву, що в найстрашніший час була для них рідною матір’ю, ніколи не вмре у вдячного українського народу, як і всіх народів нашої Батьківщини.

ВИЗВОЛЕНА ВАРШАВА