Unknown

Успіхи уряду маршала Тіто змушений визнати навіть консервативний «Тайме», редакторам якого важко бу­ло б приписувати симпатії до пової Югославії. В одно­му з недавніх номерів цієї газети можна було про­читати:

«Федеративна система маршала Тіто привела в ре­зультаті до одмираппя національних чвар, що існували тут раніше. Це врятувало країну від кривавої грома­дянської війни, що неминуче спалахнула б, коли б влада потрапила до рук Михайловича» *.

«Тайме» читають не всі, а величезна більшість реак­ційних газет Англії і Америки говорить про Югославію однією лише мовою, мовою агресивного наклепника. Про­те ці методи давно вже перестали діяти на відважних

югославів. Вони горді за свого країну і вони цілком заслужили право на цю гордість.

В останній день Слов’янського конгресу його керів­ними органами була прийнята постанова про те, що від­нині центром слов’янського руху буде столиця Югосла­вії — Белград. Це найкращий доказ особливої пошани слов’янських народів до хоробрих і волелюбних югосла- вів. Це також свідоцтво глибокої дружби, яка зв’язує співвітчизників Йосипа Тіто з великим радянським на­родом, визволителем і захисникОхМ усього слов’янського світу*

СПРАВЖНЯ ЛЮДИНА

Будьмо щирими, уродженці Львова, в минулі часи ми не завжди вміли помічати людей, що заслуговували ймення Людини з великої літери. Звичайно, причиною цього були обставини не завжди залежні від нас. У су­спільстві, де панувала запекла, освячена віками бороть­ба за життя, мірилом вартості людини звичайно були повний гаманець і міцні лікті. Хто відчував і мислив інакше, ніж це рекомендувала мораль папі Дульської, виступав у непривабливому світлі; хто ж робив інакше, до­ля його була наперед вирішеною; в найкращому разі — чекали на нього страшні злидні, бо безнадійні.

Будьмо відвертими: ми знали, що такі люди існу­ють, таємно навіть співчували їм, здалека, можливо, по­важали їх, але чи багато хто з нас відважився зробити крок їм назустріч, міцно потиснути їхню руку і мужньо підтримати в такій нерівній борні за наше щастя і за краще майбутнє наших дітей.

Пригадаймо останні роки санаційного безправ’я * і зокрема сніжну морозну зиму 1937—1938 років. На пло­щі Бапдурського * біля бензинової колонки стояв, а ско­ріше систематично, день-у-депь, замерзав високий сиво­головий чоловік з посинілим від холоду обличчям. Де­коли на площі зупинялася автомашина. Тоді людина виймала задерев’янілі руки і з поспіхом, що змушував ніяковіти, брався до роботи, яку так само вправно міг виконувати перший-ліпший шістнадцятирічний хлопчак: наливав бензин до автомобільного баку.

Ми добре знали цю людину, півміста знало про її похмуре минуле «високе і сумне», як і про її чисте, чу­дове життя. Ми знали його як одного з тих людей, душа яких була душею Львова, страждаючого міста, та незва­жаючи на це, сповненого пафосом життя, міста, яке на-

віть трупу свого сипа вміло перетворити на прапор ге­роїчної боротьби за свободу.

^F Ми знали про це, і сором проймав пас за те, що з во­лі сильних цього світу ця благородна людина була зму­шена вести існування бездомного пса, працювала лише для того, щоб не загинути з голоду. Було нам соромно, соромно за тогочасних правлячих негідників і за себе, що не зуміли вчасно знайти в собі сили скрутити голову системі принижения людської гідності.

Легко мати певні засади, набагато важче — боротися за них. Цій боротьбі Кузьма Пелехатий присвятив все своє життя. Бойове хрещення він пройшов ще на шкіль­ній лаві. Хто пам’ятає ті часи, той знає, чим були для молоді шпильки з боку шовіністів. Але він не зігнувся, не впав на коліна і тоді, коли в підвалах Терезіепштад- та і жахливих бараках концтабору в Талергофі * відчув увесь тягар австрійського ярма.

Мужньо, з відкритим забралом боровся він протягом кількох років з безправ’ям післятравневих властей *. Як член Центрального Комітету «Сельробу» * він довів, що так часто повторювані ним слова: «свобода», «соціа­лізм», «братерство народів» не є для нього пустою фор­мулою, що має просувати його по щаблях політичної кар’єри. Ні! Ці слова для нього були сповнені живого змісту, символом віри. За них він був готовий при­йняти навіть мученицьку смерть.

Коли немилосердно побитий і стоптаний агентами луцької поліції, він корчився від болю в тюремному бар­лозі, від нього ніхто не почув слова скарги. Він добре знав, що його життя висить па волоску, що страждан­ня його переходить межу людської витривалості, і що може наступити хвилина, коли серце не витримає муки. Однак він знайшов силу страждати мовчки, бо знав, що стогін з його вуст ворог назвав би капітуляцією.

Минали роки, і ставало щораз важче. На зміну тю­ремним рокам прийшли роки нужди. Переживав їх, як і всі інші життєві незгоди,— з гідністю. Скоріш голод, краще поневіряння, ніж добробут з ласки ворога. В най-» тяжчі хвилини його підтримували віра в людину і віра в близький день визволення улюбленого народу.

Той день настав. Вже рік, як Кузьма Пелехатий пра­цює заступником голови виконкому Львівської міської Ради депутатів трудящих. Ви знаєте його сьогодні майже