Unknown

всі. Він залишився тим, ким і був: живою історією і сумлінням Львова, людиною невтомної боротьби за па- ше спільне прекрасне майбутнє. Він ніколи не пройдо байдуже повз людське горе, він, чий життєвий шлях був устелений лише кривдою. Працівники шкіл, дитячих^ лікувальних, культурно-освітніх закладів знають цю 60- літню людину з молодечими рухами, яка вміє вкласти в свою працю стільки відданості та запалу, що найбіль­ший скептик, глянувши на неї, повірить, що немає труд­нощів, яких не можна було б подолати разом з цією лю­диною, особливо тут, у нашому молодому соціалістичному краї, де люди такої чудової, непогасної молодості серця можуть і будуть творити чудеса.

Тепер Кузьму Пелехатого трудящі висунули канди­датом у депутати до Верховної Ради Української Радян­ської Соціалістичної Республіки по Жовківському вибор­чому округу № 191. Достойна кандидатура.

КОСТЯНТИН БІЛІНСЬКИЙ

Років 20 тому, відразу за Високим Замком, знахо­дився схований під густими каштанами тенісний май­данчик одного з спортивних товариств, а поряд з ним — будиночок сторожа. Крім тенісистів, які двічі на тиж­день з’являлися тут, щоб «відстукати» кілька партій, ні­хто сюди не заходив. Та й навіщо?

Нечисленні знайомі наглядача майданчика — Костян­тина Білінського * — дивувалися з аскетичного способу життя 20-літнього молодика. Дехто з них гадав: «у цьо­му щось є», але ніхто не знав, що саме. Зрештою, кого це могло торкатись? Поліції? Ну, вона мала у той час інші турботи.

Протягом багатьох місяців Львів був буквально за­сипаний листівками революційного змісту. їх читали всюди: на мурах, парканах, стовпах, знаходили в трам­ваях, на столиках у кав’ярні, біля заводських верстатів. Катам з дефензиви, щоправда, вдалося схопити кілька їх поширювачів, однак колиска цих білих віщунів бурі залишалась невідомою. Даремно шпики з дефензиви ша­стали по всіх закамарках.

Син залізничного провідника з Любліна не був улюб­ленцем долі. Юність його згиналася під тягарем цегли. «Будуємо дім, будуємо дім», але про жодну з будованих ним осель не міг Білінський сказати, що це «наш дім», Що кривавий його піт, який цементує будову, допоміг його рідному народові, його братам і сестрам у страждан­ні і боротьбі.

Юнак шукає щастя у Львові, а знаходить його у ви­снажливій копіткій праці па замковому пустирі. Він знайшов дорогу, нею йтиме все життя. Після чотирьох років, відданих друкуванню нелегальних листівок, він Довідується, що поліція напала на слід таємної друкарні.

Не можна гаяти ні хвилини. Білінський ліквідує дру­карню. Він працює тепер як здібний адміністратор про­гресивного тижневика «Сила».

Надходить 1932 рік, уряд Пілсудського показує фа­шистські пазурі. «Сила» закривається, як і вся україн­ська прогресивна преса. Білінський проводить довгі мі­сяці в ув’язненні, потім переїздить до Дрогобича. Тут він виконує обов’язки секретаря повітового селянського об’єднання УСО * і видає тижневик «Наш голос».

Однак недовго. Незабаром дефензива накладає свою криваву лапу і на УСО. Білінський стає робітником на тартаку. Але в Польщі Славека і Бека людина з переко­наннями пе має хліба. Вовчий квиток дефензиви * пере­слідує Білінського. Майже напередодні війни з німцями антифашиста Білінського виселяють з Дрогобича на під­ставі нового «закону про охорону прикордонної зони».

Вересневі дні.застають Білінського у Львові, на по­саді реорганізатора відділу суспільної опіки при тим­часовому управлінні. Незабаром його призначають ди­ректором одного з пансіонатів для сиріт. Цій праці Бі­лі пський віддається з ентузіазмом, завойовуючи серця своїх малих вихованців.

Гіркоту перших днів Вітчизняної війни переживає Білінський разом зі своїм народом, невтомно працюючи над забезпеченням армії хлібом.

Нарешті настали дні перемоги. Білінський повертає­ться до Львова і перші свої кроки спрямовує до залише­ного більш як три роки тому закладу. Помітний колись будинок пансіонату являв собою сумну картину, зяяв пусткою. Все треба було починати спочатку. І Білін­ський починає. За кілька днів в стінах пансіонату до людського життя повертається 57 сиріт, знайдених у підвалах, на горищах, у недалеких лісах під Львовом. Худі, обідрані, перелякані діти, чудом уцілілі жертви фашистських звірств, знаходять тут і шматок хліба, і дах пад головою, і глибоку, батьківську любов. Отже, неза­баром в стінах пансіонату звучатиме гамір і сміх, па блі­дих личках розквітнуть рум’янці, в очах, які, здавалося, назавжди застигли від жаху, пробуджується радість життя.

Минає рік, і пансіонат, що отримав перший номер, стає зразковим закладом на 300 сиріт, які мають всі умови для того, щоб не почувати себе сиротами.

Є хор, оркестр, балетна студія, кипить напружена ро­бота в кравецькій і столярній майстернях, діти самі роблять іграшки, самі шиють, вишивають.