Unknown

...Перед будинком, де відбувався конгрес, щоранку вистоювали юрби народу. Автомобілі насилу промощу­ють собі тут шлях. Про хід конгресу жителі Белграда поінформовані докладно — оперативність югославських газетярів гідна найвищої похвали. Однак цих людей навіть найточніша інформація не задовольняє. Вони зна­ють делегатів конгресу з уміщених у газетах фотогра­фій. Тепер вони хочуть бачити своїх гостей зблизька. Коли з машипи виходить Сидір Артемович Ковпак, на­ціональному героєві України влаштовують бурхливу ова­цію. Аплодує дослівно вся вулиця: і діти з почервоні­лими від холоду носиками, і студенти, і позакутувані в чорні хустки бабусі. Те саме повторюється з появою кремезної постаті захисника Сталінграда інженера Сте­панова. «Београд здрави» — «Белград вітає» людей, яких він має повне право вважати також і своєю гордістю.

Виступи делегатів розраховані на 15—20 хвилин. Однак це лише теорія. Кожний-бо заклик до братерства слов’янських народів, до їх єдності, кожне слово пере­стороги на адресу ворогів цієї єдності, кожна згадка про Сталіна і Тіто викликають урагани оплесків. Аплоду­ють делегати і гості, аплодує галерея, на трибуну ле­тять хризантеми і роєм пахучих білих бджіл розсипа­ються в повітрі.

Делегат Чехословаччини, професор Зденек Неєдли * кидає крилаті слова: «Немає культури, якщо на сторожі її стоїть сила». Зал гримить від овації, і погляди присут­ніх звертаються на визволителя Белграда — маршала Радянського Союзу Толбухіна. Буря, викликана словами старенького вченого, не стихає. Маршал встає і кланяє­ться, але даремно,— зал шаліє від ентузіазму. Настрій такий, що якби не рами конгресу, присутні підхопили б маршала на руки і понесли б вулицями югославської сто­лиці, аж туди, до свого святая святих — до білого пала­цу за містом, в якому б’ється серце нинішньої Югославії...

Зустрічає пас Загреб. На величезному майдані перед вокзалом відбувається мітинг. Та ледве встигли пролу­пати слова останнього промовця, як прорвалася збудова­на міліцією гать і багатотисячна людська маса з радіс­ним криком облягла делегатів. їх обіймали, цілували, притискали до грудей, як притискають давно не баченого рідного брата, їх шлях застеляли килимом із хризантем і смеріччя.

Столицю Словенії Любляну ми покидали ввечері, але жителі цього міста-героя перетворили ніч на день, роз­сіявши її тисячами смолоскипів. Палаюча алея про­стяглася від центру міста до вокзалу і тут розжевріла безліччю вогнів.

Братство — «дійство! Братство — єдінство! Брат­ство — єдіиство! — лунало навколо в унісон, горіло в очах, лопотіло в крилах прапорів.

Коли наші автобуси наближались до гірського ку­рорту Блед, ліси, гори і озера зникли за завісою дощу і снігу. Не надовго. Ледве згас день, як па шпилях гір запалали вогні, а різнокольорові промені прожекторів осяяли і старезний замок графа Моора на скелі, і роман­тичну церковцю посеред озера.

Незважаючи на зиму, Югославія вітала братів сло­в’ян весняним сонцем. Воно було в святкових вогнях і в усмішках, і в квітах, воно було в самому подиху такої рідної нам нині югославської землі.

...В англосаксонській пресі писалося про Белград­ський конгрес порівняно небагато. Проте ним цікави­лись. Цікавились більше навіть, ніж треба. Офіційних представників Англії і Сполучених] Штатів Америки ми не бачили в залі засідань, але лондонські і нью-йоркські кореспонденти жадібно ловили кожне сказане слово і нервово перегортали картки блокнотів. Демонстрація слов’янської дружби була для них демонстрацією сло­в’янської сили і — тільки сили. Ті, що сторіччями звик­ли рахуватися лише з силою, не могли і не хотіли зрозу­міти, що епоха кулака кінчиться, та що Белградський конгрес показав це чи не найкраще.

Для олігархів із Сіті і Уолл-стріту люблянські вогні були червоними сигналами тривоги, а хризантеми, ки­дані югославським народом під ноги Толбухіну і Ковпа­кові,— рукавицею кинутою «світові західної цивіліза­ції», Ці вже могли, але не хотіли зрозуміти, що сім’я слов’янських народів, об’єднана спільною боротьбою з фашизмом і спільними ідеалами, не замикає дверей пе­ред іншими неслов’янськими народами, які знайдуть у собі сили здійснити ідеали демократії і братерства.

Делегати Слов’янського конгресу сказали це ясно і виразно. Якщо їх голос не сподобався жерцям золотого тельця, хай жерці вибачать. Це був голос народів, які багато страждали і багато навчились і які замість вог­нів аутодафе¹⁷ запалили вогні справжньої свободи, не­лицемірно го братерства і непідробленої рівності.

ПЕРШІ КРОКИ РЕСПУБЛІКИ

(Від спеціального кореспондента «Радянської У країни» )

Гасло «сдіпство» в устах югославів не є пустою фра­зою. Навряд чи знайдете сьогодні за межами СРСР кра­їну, де б слова «народ» і «уряд» були такими однознач­ними поняттями, як у Народній Югославській Республіці.