Unknown

І саме тому Югославія йде вперед величезними кро­ками. Незважаючи на великі руйнування, що їх при­несла з собою війна і окупація, промислова продукція досягла на сьогодні в середньому 75 процентів довоєнного рівня, особливо коли мова йде про видобуток вугілля. По­ряд із відбудовою пошкоджених і зруйнованих підпри­ємств, будуються надзвичайно швидкими темпами нові. Наприклад, Любляна, цей типовий для колишньої Австро- Угорщини торговельно-адміністративний центр, матиме найближчими місяцями великий металургійний завод з 20 тисячами робітників.

Спекуляція і розкрадання народного добра кара­ються жорстоко. В дні нашого перебування в Белграді там відбувався суд над розкрадачами електричних лам­почок. Усі три обвинувачені були засуджені до розстрі­лу, вирок виконано за 48 годин після його оголошення.

Висока мораль народу Югославії виковувалася в бо­ротьбі з фашизмом, і в процесі цієї боротьби виросло нове, благородне покоління, яке з небаченим запалом будує народну Югославію, будує її так, як цього вчив і вчить Броз Тіто...

Югославію наших днів, не вагаючись, можна назвати країною молоді. Значна частина цієї молоді пройшла ге­роїчний партизанський шлях, вона своїм потом і своєю кров’ю створювала разом з улюбленим Тіто Федератив­ну Народну Республіку Югославію.

Сьогодні вона взяла на свої спини головний тягар відбудови. «Народна молодь Югославії» * об’єднує в своїх лавах понад два мільйони юнаків і дівчат. Коли рік тому виникла потреба збудувати нову залізницю, що сполучила б з основними магістралями Баповичський вугільний басейн, за це взялась молодь. На провесні 62 тисячі чоловік розбило шатра між Вановичами і стан­цією Брчко. На допомогу прибули молодіжні делегації з Чехословаччини, Польщі і Албанії. Почалася оспівана вже в піснях брчко-бановичська епопея. Ось що каже про неї секретар Югославської профспілки залізнич­ників:

— За два роки, що минули з дня нашого визволення, працівники залізниці потрудились немало над відбудо­вою, і виконану нами за цей час роботу ми, за колишніми нормами, можемо сміливо мірити десятьма роками. Од­нак ініціатива нашої молоді збентежила нас, а техніч­них керівників будівництва просто приголомшила. Ми ніколи не недооцінювали запалу цієї молоді та її доб­рої волі, але ми водночас враховували і те, що серед 62 тисяч ентузіастів не було навіть невеличкого процен­та кваліфікованих сил. А труднощі були чималі. Бос­нія — це не Воєводіна, степу тут даремно було б шукати. Тим більшою була наша радість, коли восени Міністер­ство шляхів одержало з рук представників НМО 91 кілометр прекрасно обладнаної залізниці із станційними будинками, мостами, віадуками і тунелем 96 метрів зав­довжки. Це був для нашого невеликого народу великий день.

Кожного вихідного дня, в кожне свято з югослав­ських міст виїжджають до сіл незліченні бригади допо­моги селянам: слюсарі, лимарі, кравці, шевці, електро­монтери, лікарі, педагоги, лектори, бібліотекарі з своїми рухомими бібліотеками. Селянам нема чого більше ви­трачати час і кошти на подорож до міста, бо оце місто само приходить до них...

Ця форма змички міста з селом стала в масах над­звичайно популярною. Не треба забувати, що величезна більшість населення Югославії це селяни, які вміють цінити таку сердечну турботу про них з боку жителів міста — робітників і інтелігентів.

Така в загальних рисах нинішня Югославія. Не всім вона, звичайно, подобається. Насамперед, не подо­бається вона деяким англосаксам, службові обов’язки яких змушують перебувати на території Югославської держави. Одні з них обурені високим курсом динара

(50 динарів за долар), інші відсутністю опозиційних партій. Одип американський полковник висловив своє обурення навіть не тим уже, що опозиції в Югославії немає, а тим, що «неможливо її зробити!»

Досаду полковника легко зрозуміти. В Югославії справді нема місця для опозиції. Ні місця, пі групту. І саме тому ця країна ворогуючих ще так недавно наро­дів являє сьогодні єдиний згуртований табір, де національ­на ворожнеча вважається чимось на зразок висипного тифу, хворобою, що її треба ліквідувати в зародку, дар­ма що методи лікування не завжди бувають приємними для пацієнта... Та факти лишаються фактами: національ­на політика уряду маршала Тіто розв’язала нерозв’яз­не, здавалося б, питання.

Це не значить, що в Сербії не збереглися мастодонти «великосербства» та що хорватські папісти * не скрего­чуть зубами в тиші загребських кафе. Проте це, в кра­щому для них випадку, генерали без війська, і, враховую­чи настрої мас, ці «генерали» воліють, принаймні поки що, пе привертати до себе уваги громадськості.

7 грудня Скупщина прийняла закон про націоналі­зацію промисловості державного і республіканського значення. Важко було знайти того дня в Белграді люди­ну, яка не схвалювала б цього історичного акту. Не маю тут, очевидно, на думці безпосередньо «покривджених» націоналізацією та представників давно вже пе існуючої опозиційної партії Драголюба Йовановича, який спроміг­ся тільки заявити, що вважає націоналізацію... передчас­ною.