Unknown

«Мы были ошеломлены, узнав, как искусно русский солдат умеет строить оборонные укрепления и как бле­стяще он умеет приспособлять их к местности, то есть маскировать. Даже когда мы находились в непосредствен­ной близости от этих укреплений, трудно было различить, имеем ли мы дело с искусственными сооружениями или со своеобразными особенностями местности».

Майор генерального штаба гитлеровской армии Веде­кинд в газете «Гамбургер фремденблат» за 12 января кон­статирует:

«Неприятель с невероятной выносливостью преодоле­вает тяжелые климатические условия. Это ловкий и хи­трый боец, который пользуется всевозможными уловка­ми».

Далее майор Ведекинд дает немецким солдатам сле­дующий рецепт:

GO

«Для каждого помойного солдата, воюющего в зимних условиях, чрезвычайно важно знание противника и его тактических приемов».

Майор Ведекинд — это типичная штабная крыса, и он, возможно, не имел еще случая познакомиться с со­ветскими методами ведения войны. Но у германской ар­мии, воюющей с нами вот уже 19 месяцев, было доста­точно много времени, чтобы познакомиться с нами, и, не­смотря на это, она сверкает сегодня пятками на широком фронте от Кавказа до Воронежа и Ленинграда... Имеется еще один враг немецкой армии, которого майор Ведекинд также не теряет из виду. Это — холод, который по сло­вам Ведекинда, гитлеровские солдаты также не научились еще превозмогать.

«Солдат должен усвоить множество мельчайших при­емов, чтобы примитивными средствами преодолевать хо­лод и снег»,— советует немецкому солдату гитлеровский майор. Конечно, таким примитивнейшим средством бы­ла бы теплая зимняя одежда, однако за неимением та­ковой немецкий солдат вынужден довольствоваться теп­лыми словами своего майора.

«Холод,— пишет бесподобный майор,— неприятен только тогда, когда к нему присоединяется и ветер». Итак, немецкий солдат должен бежать от ветра, и тогда даже сорокаградусный мороз не будет ему страшен...

Был некогда в Германии писатель Ведекинд *. Герой его известной пьесы стреляет себе в рот. «Герои» гитле­ровского Ведекинда не обладают такой романтической ду­шой. Как свидетельствуют события последних дней, они дословно поняли мудрствования своего майора и бегут, бегут не столько от морозного восточного ветра, сколько, и прежде всего, от наступающей Красной Армии.

КРЕАТУРИ

Німецьке інформаційне бюро повідомило цими днями про прийом генерал-губернатором Франком делегації так званого «Українського комітету допомоги». Повідомило з таким самим галасом, з яким кілька місяців тому переда­вало тріумфальні зведення гітлерівської ставки про ціл­ковите знищення Червоної Армії і близьке падіння Ста- лінграда...

Однак Червоної Армії Гітлер не знищив, а Сталінград, який за його планами, мав стати її могилою, став моги­лою гітлерівських військ. Тому не дивно, що «Німецьке інформаційне бюро» за відсутністю кращої поживи було змушене кинутися на падло з «Українського комітету до­помоги», дарма що ця його інформація нітрохи не зміц­нить віри німців у перемогу Гітлера.

За повідомленням цього бюро, очолював «делегацію» професор Кубійович. Інших прізвищ геббельсівське бюро не називає, мабуть, тому, що вони ще менше говорять, ніж прізвище голови делегації.

Кубійович, колишній студент Краківського універси­тету, займався географією та спеціалізувався в рисуванні карт. Треба гадати, що саме ця його спеціальність збли­зила галицького картографа з німецькою контррозвідкою, яка в 1939 році й притулила його в Кракові. Кількох мі­сяців прусської муштровки було досить, щоб після вторг­нення гітлерівських орд на землі України, Кубійович став слухняним знаряддям у руках окупанта. Знаряддям, з яким ніколи не розстаються, з яким йдуть разом навіть на шибеницю...

Півтора роки тому, коли Франк побачив перед собою одноцілий антинімецький фронт українського народу за­хідних земель, фронт невблаганної боротьби, боротьби на смерть і життя, цей кат Польщі і Західної України па- 62

гадав собі — Кубійовича. З того часу ця креатура те тільки й робила, що очолювала всілякі делегації і падала ниць перед кожним німецьким посіпакою.

Тепер Кубійович став знову окупантам у пригоді і вже не лише Франкові, але й самому Геббельсові, який хоче показати світові, що не всі ще щурі покинули по­топаючий гітлерівський корабель, що, незважаючи на чорну годину свого господаря, деякі з них усе ще зали­шаються до його послуг.

Проте ефект цього повідомлення був зовсім не той, що його сподівався Геббельс, коли наказував своєму ін­формаційному бюро зацікавити публіку прізвищем Кубі- йовпча. Вона-бо зробить з цього один тільки висновок: по­гані, препогані справи третього рейху, якщо гітлерівці витягають з свого пропагандистського арсеналу такий дрібний мотлох, як Кубійович та його делегати.