Unknown

Цей Кубійович «передав генерал-губернаторові ново­річні поздоровлення». Від кого? Від «української меншо­сті генерал-губернаторства». Як відомо, Гітлер приєднав галицькі області Радянської України до краківського ге­нерал-губернаторства. Таким чином, фашистський вовк сподівався проглинути український народ шматками. Падлюка Кубійович знає про це, знає і про те, що ви­зволені в вересні 1939 року галицькі українці перестали нарешті бути в своїй країні меншістю. Холуй знає і мовчить. Але Кубійович — це обер-падлюка і обер-холуй. Він знає і не тільки не мовчить, він говорить щось ціл­ком протилежне, говорить те, що завгодно почути обер- катові і обер-каналії Франкові. В холуя нема серця, в нього немає й душі; в нього є лише мідяне чоло, і ним він готов хоч би до скону бити поклони перед своїм ха­зяїном.

Український народ веде священну війну з німецькими окупантами, і цей народ не спочине, поки не втопче в землю останню гітлерівську гниду. Нема меж ненависті нашого народу до ворога, немає ще пісні, що нею можна уло^б достойно прославити героїзм його синів. Сьогодні Український народ у смертному бою п’ядь за п’яддю ви­зволяє з ярма свою землю, всю українську землю від Д°ну до Сяну, він своїми перемогами на фронтах запа­ює зорі свободи над Європою. Ми завжди, навіть у най- пеп^^{41 Г}?Д?^НИ’ зберігали в серцях впевненість у нашій ремозі, і нині ця впевненість допомагає нашій армії

творити діла, що від них дрижать фундаменти фашист­ської Німеччини.

В цей великий час ворог випускає на сцену кубійо- вичів, виволікає на денне світло продажні креатури, фаль­шивих свідків, даючи їм завдання не під силу: виправ­дати в очах світу гітлерівську систему, систему органі­зованого грабунку, рабства і страхітливого терору.

Та ніщо не виправдає гітлерівських бузувірів, ніщо не врятує їх перед судом народів. Не допоможуть їм і креатури на зразок кубійовичів, цей смердючий плід флір­ту гітлерівського диявола з відьмою українського націо­налізму.

СЛЬОЗИ В ЕФІРІ

Будапешт і Рим не можуть отямитися від ударів, що їх угорські та італійські дивізії зазнали останнього часу на Східному фронті. Насамперед офіційні кола васальних країн намагалися приховати від населення трагічну прав­ду за димовою завісою брехливих зведень про «відбиті атаки». Але ці ідіотські «інформації» лише згущували і без того задушливу атмосферу.

Коли ж начальник штабу угорської армії оголосив по радіо розпорядження, на підставі якого припинив по­вернення до своїх частин відпускників 11-ої армії, в Угор­щині зрозуміли, що цієї армії більше немає... Мовчанка начальника штабу італійської армії також нікого вже не обдурила. Кожний, хто мав очі і вуха, знав, що лихо, яке стряслося над дивізіями поплічників Гітлера під Воронежем, це вже не лише поразка, це вступ до цілко­витої катастрофи всієї системи гітлерівських «союзів».

В такому становищі васальним підспівачам Геббель­са не залишилось нічого більше, як вдарити на сполох. Страх перед розплатою охопив верховодів Бухареста, Ри­ма і Будапешта. Цей страх вони хочуть прищепити нині своїм народам, щоб змусити їх продовжувати злочинну війну проти Радянського Союзу, на цей раз уже нібито «в ім’я рятунку нації».

Але перш за все треба було якимсь чином виправдати перед цими народами провал завойовницьких планів Гіт­лера та Муссоліні *. Це спонукало васальних геббельсят заговорити твердою мовою фактів:

«Нема паузи в радянському наступі, нема навіть па- тяку на паузу, скаржиться італійський радіокоментатор ДЖованні Ансальдо.— Людський матеріал, що його радян- себр ^К0*^іанДУ^вання безперервно кидає на фронт, показав ^е озброєним виключною впертістю і презирством до

З Я. Галан, т. 4

смерті... Ніколи ще бліде північне сонце не бачило таких могутніх людських хвиль, що йдуть під його сяйвом. Одна німецька газета назвала недавно радянський наступ без­мірним, і це — правда».

Змалювавши таку невеселу для Берліна і Рима кар­тину, коментатор береться полохати своїх слухачів:

«Це нова навала Азії на Європу...»

Ще далі йде в своїх побоюваннях інший захисник «Гітлер-Європи» головний радіокоментатор Маріо Аппе- ліус. Він ставить перед собою питання:

«Що буде завтра на випадок перемоги радянської зброї?»

Однак це питання надто прикре і важке для фаши­стів, тим-то Маріо Аппеліус воліє не давати на нього від­повіді. Замість того він повертається до недавнього ми­нулого, намагаючись пояснити, чому фашистська свиня взагалі лізла в радянську моркву:

«Під час фінської війни,— говорить хитромудрий Ап­пеліус,— створилося враження, що у росіян недостатня кількість зброї, але в дійсності це була диявольська ви тівка Кремля. Зброї в росіян було досить, і вони збері гали її для відповідного моменту».

Та виявляється — справа не тільки в озброєнні.

«Європейським військам,— плаче Аппеліус,— доводить ся вести битву з противником, який має перевагу в усі? відношеннях... У цьому наступі на практиці виявилася військова міць більшовиків. Вона така велика, що може викликати страх...»

Цей зрозумілий, зрештою, страх призводить Аппеліус.' до таких меланхолійних висновків: