Unknown

«Було б по-дитячому глупо думати, що цей наступ лег­ко зупинити».

Безперечно. Але в зв’язку з цим постає питання: хто я: були ці дурні, що штовхнули Німеччину й Італію на війну з Радянським Союзом? Гітлер і Муссоліні! Та бі­долашний фашистський коментатор не зміг уже поста­вити цієї крапки над «і». Він і так уже сказав досить багато.

Решту скажуть — треба чекати — самі народи васаль­них країн.

ЗБУНТОВАНІ СМЕРДЯКОВИ

Як відомо, кіт завжди падає на чотири лапи. Ця влас­тивість прирученого хижака здавен-давна відбивала сон у честолюбних політиканів. Позаздрили котові його сприт- йостаЖ'мрховоди німецько-українського націоналізму.

ЖХсїанні роки були всі дані на те, що націоналістич­ний кіт розіб’є собі голову. Розіб’є остаточно. Найбільш активна українська агентура гестапо, так звана «Органі­зація українських націоналістів» (ОУН), до тієї міри зв’язала себе з німецькими розбійниками, вона так від­дано допомагала їм шпигунством і диверсією в тилу Чер­воної Армії — особливо на території Західної України,— що ненависть українського народу до німців мусила ра­ніш або пізніш впасти з ще більшою силою на голови націоналістичних каїнів.

Каїни зрозуміли це. Треба було будь-що змінити так­тику, не міняючи при цьому самих основ націоналістич­ної політики, вірної служби німецькому імперіалізмові.

Досвід у цих справах націоналісти мали: австрійська куицшафтштелль, польська дефензива і німецьке гестапо були для них непоганими школами провокації.

В 1940 році в ОУН стався розлам. Один з верховодів цієї партії, Степан Бандера підняв бунт проти ватажка ОУН Андрія Мельника і оголосив себе «фюрером» ні­мецько-українських націоналістів. Йшло про те, хто з них відіграє більшу роль у здійсненні гітлерівських планів загарбання України.

У фракційній боротьбі обидві сторони не шкодували ні паперу, ні помий. Мельниківці обвинувачували Бандеру в провокації і крадіжках.' В свою чергу бандерівці опу- лікували^факти, які свідчать про співробітництво Мель- ника та його ад’ютантів з колишньою польською полі­цією. Крім того, вони недвозначно натякають на те, що саме серед мельниківців треба шукати вбивців Євгена Коновальця.

В момент нападу фашистської Німеччини на Радян­ський Союз, гітлерівці однаково користувалися допомо­гою мельниківців і бандерівців, бо й одні, й другі зма­галися тоді за те, хто з них зробить більшу послугу оку­пантам.

Але досить було кількох тижнів німецького панування в західноукраїнських областях, щоб серед підлеглих Мель­ника і Бандери настало гірке розчарування.

Синки бережанських і підгаєцьких куркулів побачи­ли замість обіцяних грушок па вербі звичні каральні загони, які не тільки забирали в їх батьків останню зер­нину, але ще й змушували купувати зерно на засів по­міщицьких маєтків.

Націоналістичні поповичі, що сподівалися зробити з ласки гестапо блискучу кар’єру, діставали путівки на чор­ну роботу в німецьких поміщицьких маєтках. Замість обіцяної «самостійної і соборної» галицькі націоналісти отримали... генерал-губернаторство з установами, в яких за саму лише розмову по-українському б’ють кулаком між очі.

Ці настрої підривали грунт під ногами мельників і бандер. Треба було якомога скоріш змінити тактику, тим більше що незадоволені оунівські молодчики почали вже в окремих випадках платити німцям міркою за мірку. Роль непримиренного взяв на себе Бандера; Мельни к обмежив коло своїх впливів до старих мастодонтів націо­налізму, надто лінивих, щоб вилазити з лакейської гене­рал-губернатора.

І ось одного разу прихильники ОУН дізналися, шо Бандера перейшов у підпілля. Незабаром з’явилися дру­ковані на рожевому папері листівки, в яких цей самозвап- пий «фюрер» нібито оголошував війну німецьким оку­пантам...

Але війну особливу. Ясніше кажучи, війну без війни. Партизанська боротьба? Ні, Бандера рішуче засуджу- збройну боротьбу з Гітлером. Він, бачите, хоче зберегти кадри, дарма що гестапо стріляє в ці його кадри, як у горобців. Масові страти підлеглих Бандери в бережан- ськіп, підгаєцькій і тернопільській тюрмах та дикі зву- щаппя над бандерівцями в німецькому концтаборі «АуШ' він» — все це нітрохи не турбує їх ватажка. Бандера й нз- 68

далі радить чекати, склавши руки, до слушного часу, тобто до дня, коли німецьким окупантам пощастить по­слати па ешафот останнього українця...

Все лихо Бандери лише в тому, що український народ завчасно розкусив маневри фашистських провокаторів. В той час, коли Бандера закликає до пасивності, а Мель­ник допомагає окупантам гнати на заріз гуцульських хлопців, долю України вирішує справжній її господар, вирішують її ті, що на своїх знаменах написали: «Волю здобути або дома не бути».

У червоних партизанів один тільки шлях; той самий, що ним під гуркіт тисяч гармат іде Червона Армія: шлях слави і перемоги. Українські націоналісти лягли на ньо­му колодою. Та народ, що знайшов у собі сили трощити тисячі німецьких танків, зуміє розтрощити й націоналіс­тичну колоду.

ФЕЛЬДМАРШАЛ РУНШТЕДТ

ІНСТРУКТУЄ