Unknown

Першим доповідачем мав бути відомий мастодонт поль­ської шовіністичної реакції, голова ніким не обраного польського «парламенту» в Лондоні пан Грабський *. Од­нак пан Грабський не прийшов. Як заявив один із орга-

пізаторів лекції, доповідач не прийшов тому, що з ним трапився сердечний припадок, зв’язаний, нібито, з триріч­ним перебуванням Грабського в радянському концтаборі. Те, що Грабський не був пі одного дня в радянському концтаборі, нітрохи не турбувало організатора, цього вір­ного учня Геббельса. Йому треба було викликати серед слухачів бажаний ефект хоч би ціною немилосердного знущання з правди. Це було для нього найважливіше.

Важливе було і те, щоб збити з паптелику слухачів, не ознайомлених як слід зі станом речей на сході Європи. Виступаючи за приєднання українських земель до Поль­щі, згаданий промовець сказав дослівно таке:

«Українці — це розбійницькі кочові племена, серед яких цивілізацію представляли лише поляки».

Ця зневага до українського народу видалась органі­заторам лекції недостатньою для підкорення сердець ауди­торії, і вони вирішили доповнити її ще брехнею, такою дивовижною брехнею, яка перевершує все, що будь-коли вигадав натхненник грабських — рейхскомісар Геббельс... Пан Палійський * у своєму виступі заявив, нібито в за­хідноукраїнських і західнобілоруських областях величезну більшість населення становлять — поляки...

Як бачимо, панове рачинські і балінські поводять себе нині так, начебто ніколи не було 1939 року, начебто вони не знали і не чули про потрясаючу трагедію польського пароду, яку той переживає вже четвертий рік. Цим вов­кулакам, що в темну ніч Європи вилізли з політичного кладовища, все ще здасться, що минуле можна воскресити. -Що можна воскресити прокляте минуле беків, складковських і грабських, державу організовано­го розбою і політичного бандитизму, країну охранки, Бе­рези Картузької і єврейських погромів. Вони знають, що за таку Польщу не віддають свого життя ні польські партизани, ні солдати союзних армій, які на ві­стрях своїх багнетів несуть Європі зорю нового дня. Чим ближчий день перемоги об’єднаних народів, чим яс­ніше стає над світом, тим більший страх стискає серця шляхетських вовкулаків і тому вони — поріддя почі — зчиняють такий пекельний галас, тому вони так запопад­ливо шукають підтримки у своїх політичних побратимів — гітлерівців.

Коли вирішується доля світу, коли в смертному бою вирішується питання «бути чи не бути» цілих народів,

знищуваних тевтонською ордою, цим представникам най- темніших сил реакції байдужа доля польського народу; вони думають лише про те, як би врятувати від рук селян свої латифундії на українських і білоруських землях. Ке­руючись своїми шкурними інтересами, вони готові подати руку і самому вельзевулові Гітлеру лише тому, що він — вельзевул реакції...

Вони обкидають грязюкою український народ за те, що він хоче жити власним державним життям, жити без канчука складковських і грабських над головою. Це їм небагато поможе. Наближається час, коли гітлерівські вовкулаки будуть змушені повернутися на політичне кла­довище, час, коли панове грабські втратять не тільки будь- яку можливість виконувати завдання Геббельса, але й управляти будинками розпусти в Тегерані...

Про це подбає не тільки зненавиджений ними україн­ський народ, але й його брат і товариш по зброї — поль­ський народ.

ПЕРЕД АГОНІЄЮ

Наприкінці квітня сталася у Львові подія, що заслу­говує па увагу, як симптом близької агонії фашистської Німеччини.

За повідомленням газети «Кракауер цайтунг» від 29 квітня, Гітлер дав дозвіл на створення так званої «Га­лицько-української організації». Водночас гітлерівський губернатор Галичини Вехтер «ущасливив» галицьких українців повідомленням про формування німцями «Га­лицької стрілецької дивізії СС» *. За його словами, в ди­візію «прийматимуться добровольці з рядів галицько- української молоді, яка таким чином бере на себе зобо­в’язання зберігати старі традиції бойової дружби, що ко­лись тісно гуртувала їх предків у рядах австрійської армії».

Що ж це за «Галицько-українська організація» і «Га­лицька дивізія СС»? Нам відомо, що негайно після за­гарбання української Галичини, Гітлер ліквідував там у с і ненімецькі політичні організації, навіть такі, для яких служба німецькому імперіалізмові була найвищим законом. І раптом той же Гітлер намагається нині вос­кресити дитину, яку два роки тому сам власноручно заду­шив.

Непослідовність? Ні, біда. І навіть більше ніж біда. Розпач.

Два роки тому Гітлер був впевнений, що протягом кількох тижнів підкорить усі радянські народи, між ними і український. Тим-то всілякі комедії з залицяннями ви­давались йому зайвими. Він не пощадив навіть своїх віл даних клевретів з німецько-українського націоналістична го табору і замість обіцяного українського Манджу-ку показав їм двері *, причому ці двері вели часто до най­ближчого концтабору або тюрми.