Unknown

Однак шахрайство симптоматичне. До тієї міри симп­томатичне, що тепер не може вже бути жодного сумніву щодо долі фашистської Німеччини: вона доживає свого віку. Рік тому Гітлер не насмілився б ще цього робити. Він знав, що давати зброю в руки людей, які ненавидять його кожною часткою своїх сердець — це значить копати під собою яму.

Сьогодні Гітлер копає цю яму, копає її в поті чола. Катастрофі, що наближається, він хоче протиставити ще одну авантюру. Починати цю авантюру без достатніх ре­зервів аж ніяк не можна. Роздумувати ніколи. Якщо не­має кращих резервів, хай будуть погані. Якщо немає від­даних солдатів, хай будуть солдати-вороги. Якщо вони не схочуть «добровільно» йти в атаку, есесівці поженуть їх вперед кулеметними чергами.

Зважати на якість своїх військ Гітлер уже не в стані, залишається йому одне тільки — боротьба за кількість. Ба­гато, якнайбільше гарматного м’яса, щоб можна було за­крити ним діру в потопаючому фашистському кораблі.

В цьому новому злочині над українським народом Гіт­лер знайшов собі гідних помічників. На перший кивок нового галицького губернатора Вехтера до його ніг кину­лась уся людська цвіль, яка тільки могла за останні де­сять років вирости на галицькому смітнику: честолюбні адвокати, які можуть свободно дихати в атмосфері полі­тичної проституції; колишні офіцери австрійської армії, ще за молодості видресувапі на вірних псів німецького імперіалізму; невдалі фабриканти мармеладу, готові кож­ної хвилини розміняти Україну на дзвінку іудину мо­нету.

Економ Шептицького * Андрій Мельник, він же ва­тажок найбільш відданого Берліпові крила так званої «Організації українських націоналістів», обвинувачуваний цими ж таки націоналістами в співробітництві з польською охранкою; географ Кубійович, відомий ще до війни тим, що прогалини в своєму знанні латав німецькими марками; адвокат Кость Паньківський, типовий канцелярський щур і як щур ласий на об’їдки з губернаторського стола,— ось жалюгідне зборище людей без пуття і честі, ось і вся наволоч, що судорожно тримається німецького канчука, що триматиметься його до самого кіпця, бо знає, що разом з гітлерами, франками, вахтерами доведеться і їй відійти у вічний морок.

Ця погань не віднині отруює здорове підкарпатське повітря. Це вона цькувала колись великого Франка, це вона по-рабськи вислуговувалась в минулому Берлінові і Відневі та царському Петербургові; це вона, нарешті, намагалася врятувати австро-угорську монархію в остан­ні дні жовтня 1918 року, коли всі народи строкатої імпе­рії завдавали їй уже заслуженого смертельного удару.

Нині історія повторюється. Ця історія подобала б на фарс, якби не те, що вона коштуватиме нещасних га­лицьких селян, нових потоків крові. Треба, щоб від цієї крові захлинулися і губернатори і їх лакеї — жовто-бла­китні смердякови.

Таке є історичне завдання галицьких українців, міль­йонних мас українців, для яких найвищим законом є їх власна доля.

НАПЕРЕДОДНІ

11 травня па вулиці Львова загинув від якогось чес­ного патріота Ярослав Барановський. Гітлерівська газетка «Хрватски народ» із скорботою повідомляв, що протягом короткого часу це вже третя жертва з числа членів керівного центру організації німецько-українських націо­налістів ОУН.

Прізвище Барановського відоме, воно має свою історію. Історію дуже темну, як і все, що діялося і діється в пе­ресувному таборі оунівських горлорізів. Кілька років тому цс прізвище виринуло в зв’язку з процесом німецько-укра­їнських націоналістів у Самборі. Героєм того процесу був рідшій брат вбитого — Роман Барановський, права рука полковника Коновальця, так званий «голова краевого про­воду ОУН». Польський суд обвинувачував його в прове­денні терористичних актів проти деяких варшавських достойників.

В перші дні процесу націоналісти вдарили в усі бара­бани, вихваляючи Романа Барановського як «мученика за ідею». Яке ж було їх розчарування, коли раптом вияви­лося, що «мученик за ідею» Барановський був звичай­нісіньким провокатором, агентом польської охранки, який сам посилав своїх підлеглих на мокру роботу і сам ви­давав їх у руки поліції.

Більше того. Притиснутий до муру Барановський не тільки визнав, що польська урядова кліка використову­вала німецько-українських терористів для особистих по­рахунків між собою. Коли дотеперішні друзі Барановсько­го з керівництва ОУН почали кидати на викритого про­вокатора громи, провокатор недвозначно заявив, що він має спільників у найближчому оточенні Коновальця.

Незабаром вияснилося, що Роман Барановський мав на думці свого брата Ярослава Барановського, Сеника та Сушка. І не тільки те. Одного дня варшавську і львівську 86

пресу облетіла звістка, що в той час, коли у Самборі від­бувався процес оунівців, Варшаву відвідав інкогніто їх «фюрер» Коновалець. Відвідав як берлінський гість дру­гого відділу польського генерального штабу, тобто — контррозвідки...

Брудні махінації оунівських верховодів були викриті, але це не перешкодило провокаторам і надалі грати роль «борців за Україну».