Unknown

Зате гітлерівці дали, несамохіть звичайно, відповідь па інше питання: яким засобом німці домоглися «обро­бітків землі в великих масштабах».

«Як імперський міністр міг переконатися,— розповідає «Німецьке інформаційне бюро»,—цього успіху ми домог­лися дякуючи великій ініціативі та енергії обласних комі­сарів і керівників сільським господарством».

Зрозуміло, що ні гітлерівські комісари, ні їхні керів­ники сільським господарством самі не орали і не сіяли. Ні, вони знайшли інший засіб на нестачу робочих рук, тяглової сили і пального. Одного вони змушували пра­цювати під дулом автомата за десятьох, замість коней і волів запрягали до плугів українських селян і селянок.

Немає сумніву, що і Розенберг, і Кох подавляться першим шматком хліба з цього урожаю, урожаю нашої муки і крові...

Після повернення до Німеччини, Розенберг виступив на зборищі гітлерівських писак, шумно названому «між­народним конгресом національних спілок журналістів».

«Я бачив, як по шляхах України плентаються цілко­вито винуждені, одягнуті в лахміття люди і несуть до міста злиденне добро і продовольство, яке ще в них за­лишилось...» — сказав Альфред Розенберг.

Що це — цинізм чи глупота? Одне і друге. Розенберг радіє, що за два роки окупації йому вдалося перетвори­ти українців в обідраних, голодних ну ж дарів; Розенберг радіє, але він надто тупоумний, щоб зрозуміти, що ця його відкрита цинічна радість коштуватиме йому дуже дорого, бо за це віп зможе розплатитись лише своєю го­ловою...

Наприкінці свого виступу Розенберг кинув кілька слів, якими сказав більше, ніж можна було від нього вима­гати. «Мости за нами спалені,— заявив він.— Перед на­ми один тільки шлях — боротьба».

Авжеж, мости за вами спалені, сучі сини. А шлях вашої «боротьби», вашого «кампфу» може бути тільки один. Він веде просто на шибеницю. На шибеницю, що ви її готували для всього людства.

ПОДОРОЖ ДВОХ НІМЕЦЬКИХ КРИМІНАЛЬНИХ ЗЛОЧИНЦІВ ПО УКРАЇНІ

Літнього ранку 1943 року в степах Південної України загуло-зашуміло. В хмарі пилюги мчало 20 бронійованих машин, за ними ще 20, а посередині одна найбільша і найміцпіша з двома таємничими пасажирами.

Даємо слово дитині Геббельса — «Німецькому інфор­маційному бюро», бо ніхто інший не змалює такими со­ковитими барвами подорож, пригоди і епохальні відкрит­тя цих двох героїв ненаписаного ще кримінального ро­ману.

Читаймо ж, друзі, і навчаймось:

«В генеральній Дніпропетровській окрузі,— повідом­ляє «Німецьке інформаційне бюро» (в скороченому ви­гляді: «НІБито»),—імперський міністр Розенберг та ім­перський комісар України Еріх Кох мали можливість пе­ресвідчитись у виробництві кустарної промисловості».

Нічого не розумієте? Чекайте, це тільки вступ такий таємничий, далі буде ясніше. «НІБито» продовжує:

«Особливо сильне враження склалося у гостей при від­відуванні Запоріжжя, Кривого Рога і Нікополя».

Тепер уже знаєте у чому епохальність відкриття гіт­лерівських подорожних? Тепер уже бачите німецькі «до­сягнення» за два роки окупації України? Дніпропетров­щина, яка за Радянської влади' славилась велетнями індустрії, тепер «славиться» кустарним виробництвом, тобто кількома десятками шевців, кравців і ковалів...

І не тільки в тому міг перекопатися Розенберг. За повідомленням того ж «НІБито» від 22 червня 1943 року після свого повернення в Берлін Розенберг змалював перед журналістами картину того, що бачив па Україні. «Я бачив,— розповідає Розенберг,— як шляхами плен­таються цілком зубожілі, одягнуті в лахміття люди і не-

суть до міст злиденне добро та продовольство, яке ще залишилось у них».

Здається, сказано коротко і ясно. Досить було двох років панування Розенберга на Україні, щоб її населен­ня обголіло і перевелось на злидні.

Ви здивовані такою щирістю Розенберга. Заспокой­тесь. Герої кримінальних романів ніколи не бувають щи­рими. Вони зате хитрі і тупоумні. До тієї пори тупоумні, що свою кар’єру неминуче кінчать за гратами або й ще гірше. Так само і Розенберг. Щоб забити баки своїм слу­хачам, він зазначив, що в цьому винна... Жовтнева ре­волюція.

Як бачите, ще одне епохальне відкриття гера Розен­берга. Виявляється, українці 26 років те тільки й робили, що носили на базар продовольство, яке в них залишилось з часів царя Миколи...

Виникає питання: яким чудом збереглися пі ляшки продовольства впродовж двох років гітлерівської окупа­ції України? Адже німецькі солдати і офіцери такі не­нажерливі, що навіть з Неаполітанського національного музею сперли (і, мабуть, з’їли) закам’янілі хліби, знай­дені під час розкопок староримського міста Помпеї, хлі­би, що їм було не 26, а майже 2 тисячі років...

Бажаючи нас уже цілком приголомшити, «НІБпто» закінчило опис подорожі Розенберга і Коха по Україні такими словами:

«Місцеве населення підготувало імперському комісаро­ві теплу зустріч».

Га! Який жаль, що лише підготувало, а не виконало! Тоді б і Розенберг, і Кох закінчили на кілька місяців раніше свою житейську мандрівку.

Ну, нічого. Як кажуть: хоч і відкладеш, все одно не втечеш.

Не втече Розенберг, не втече і Кох.

1 + 14-1 + 1 = 0

(Замість рецензії)