Unknown

Німецькі генерали люблять писати книжки. Писав їх Людендорф *, писав Гудеріан *. Нещодавно цим двом прусськпм «богам війни» позаздрив сам генерал-фельд­маршал фон Рунштедт.

Його книжка скромна об’ємом і виглядом, проте вона не менше цікава, ніж «Увага! Танки!» Гудеріана. Біль­ше того, в цій книжці фон Рунштедт перевершив усіх своїх попередників, заявивши з геніальною пронирливі- стю не відому досі істину, ЩО 1 + 1 + 1 + 1 = 0.

Мова йде про секретні інструкції генерал-фельдмар­шала фон Рунштедта для німецьких військових комен­дантів па Україні. Вже на восьмій сторінці цієї епохаль­ної книжки фельдмаршал приголомшує вас сенсаційним відкриттям. Він пише:

«Населення України ставиться до німців в цілому по-дружньому, попередливо, воно виявляє готовність до­помагати їм».

Ви здивовані? Даремно. Генерал-фельдмаршал зараз скаже вам, яке саме населення України «в цілому» він має на думці. За його словами, все «населення» складаєть­ся з чотирьох «партій».

Читаймо: «1. Гетьманська партія. Її «фюрер» гетьман граф Скоропадський зараз у Берліні».

Як відомо, ця «партія» складалася в основному з двох членів — старого Скоропадського і молодого Скоропад­ського. Кажемо «складалася», бо далі «єдність» її пору­шена: молодий Скоропадський посварився з старим Ско­ропадським.

Далі:

«2. Партія «Української народної республіки» (УНР). Її «фюрер» Симои Петлюра, вбитий у 1926 році. Партію тепер заступа Андрій Лівицький, зараз у Варшаві».

Так і написано чорним по білому: «партію заступає». А ми досі думали, що в цю «партію» входять, крім Анд-

рюші, ще його секретарка. Та фельдмаршал Рунштедт, очевидно, краще знає, що діється у варшавських шиноч­ках, де Андрій Лівицький користується, до речі, незрів­нянно більшою популярністю, ніж на Україні.

Але летімо далі «на крилах» фельдмаршальської думки:

«3. «Організація українських націоналістів» (ОУН): партія була заснована полковником Євгеном Коноваль- цем, що його вбито в 1938 році. Після його смерті став­ся розлам:

1) ірупа полковника Мельника: покоління першої світової війни, зараз у Берліні;

2) група Ст. Бандери: активістичне молодше поколін­ня, зараз у Берліні».

Здавалось би, що на цих двох «поколіннях», що пере­бувають у Берліні, Рупштедт повинен закінчити. Однак ні, безподібний фельдмаршал хоче будь-що знайти масо­ву базу для свого панування на Україні.

«4. «Спілка визволення України»: керівництво, ма­буть, у Києві».

Отже, виходить, що цією четвертою гітлерівською ба­зою на Україні, пробачте,— в Берліні, не варто займати­ся, тим паче, що й сам фельдмаршал, незважаючи на допомогу гестапо, не може її розшукати...

Скажете: чиста трагедія. Ні, це лише початок трагедії! Послухайте дальших інструкцій Рунштедта, й у вас від зчудування, як кажуть у Львові, око побіліє:

«Німецькі військові коменданти повинні бути обереж­ними з групою Бандери, яка має своєкорисливі цілі і, крім того, зручно зловживає іменем німецької армії».

І це ще не все.

Доказавши, що 1 + 1 + 1 + 1 = 0, генерал-фельдмаршал Рунштедт нітрохи не заспокоюється. Він боїться навіть цього нуля і тому поквапливо попереджає своїх підлег­лих:

«Про особливу прихильність німецьких властей до будь-якої з цих партій або ж про їх легалізацію не може бути жодної розмови».

Прочитавши все те, скажете: «В генерал-фельдмарша­ла злегка глузд за розум зайшов». Не випереджайте по­дій! Поки що він тільки шукає для Гітлера масової під­тримки па Україні, тобто — паливає з порожнього.

А це, як бачите самі, робота дуже складна...

4 Я. Галан, т. 4

ШКОЛА ХОЛУЇВ

Два роки тому гітлерівцям пощастило загарбати укра­їнське місто Львів. Заливши його майдани кров’ю де­сятків тисяч невинних жертв, вони взялися наводити свої порядки. Частину уцілілого населення вивезли на каторжні роботи, частину примістили в концтаборах, а інших пограбували до нитки. Тепер залишилося їм ще тільки провести культурну роботу, «культурну» в чисто фашистському стилі.

Довго думав перший губернатор Галичини Ляш, яку це «культуру» наводити йому в культурному Львові, а найбільше мучила його думка, де знайти вченого, який розумовими здібностями, кваліфікаціями і характером від­повідав би гітлерівським вимогам.

Шукав Ляш, шукало гестапо і не знаходили такого, хоч каналій було під їх рукою чимало. Йшлося про те, щоб каналія була досить рухлива, не така вайлувата, як Кубійович і Паньківський.

Став у пригоді губернаторові щасливий випадок. Якось раз вартовий гестапівець приволік до нього за борідку якогось миршавого типа.

— Хто це?! Цап чи людина? — поспитав грізно губер­натор.

— Ні те, ні друге,— відповів есесівець.— Це Ярослав Цурковський.

Не встиг вартовий дати точнішу характеристику за­триманого, як той зігнувся перед губернатором у три по­гибелі, потім упав перед ним ниць, поповз до його ніг, обвився навколо них гадюкою і цапипою борідкою взявся чистити його чоботи.

Робив це так завзято, що по тілу губернатора пішли скоботки.

— А! — крикнув губернатор.— Холуй!..

— Чистокровний холуй! — розповів есесівець.

— А може псих? — спитав обережно губернатор Ляш.