Unknown

Байстрюки фашистської конституції 1935 року, на­в’язаної польському народові полковником Славеком, уда­ють з себе демократів і звеличників Атлантичної хартії *, сподіваючись, що таким чином їм пощастить викликати в таборі об’єднаних народів заколот, який створив би для бурбонів можливість знову виплисти на широкі води роз­бою.

Доля польського народу? Вона бурбонам байдужа. Газета «Рейнольдс пыоз» пише: «Кожний нацистський транспорт з боєприпасами, який міг би бути розбитий та який не був розбитий, збільшує втрати Радянського Сою­зу і відтягує годину визволення Польщі. Польський уряд, винуватий у затягуванні війни хоч би на кілька зайвих годин, бере на себе страшну відповідальність».

Так, але в тому-то й справа, що польський емігрант­ський «уряд» не думає про цю відповідальність, як пе думав і тоді, коли виводив з СРСР в Іран і прирекав на загнивання і розклад 70-тисячну польську армію, коли десятки тисяч польських жінок і дітей послав на загибель у морок малярійних африканських пралісів, коли він, нарешті, допомагав Геббельсов! в його провокаційній ви­тівці з трупами закатованих німцями поляків у Катин- ському лісі.

Польський народ не давав цьому «урядові» жодних повноважень, як не давав колись повноважень варшав­ським полковникам схвалити фашистську конституцію... Вони не думають про відповідальність також перед влас- ною совістю, бо совісті в пих немає. Але вони відповіда­тимуть перед законом, що стосується шантажистів, про­вокаторів і запеклих ворогів народу.

Історія — суворий суддя, і їм нічого буде чекати ми­лосердя, коли караючий меч опиниться в руках польсько­го народу. Того самого народу, який сьогодні, в час пе­реможного наступу Червоної Армії, йде в ліси, викопує зброю, щоб допомогти радянським дивізіям. Польські пар­тизани встигли вже показати себе прекрасними солдата­ми свободи; хоробро йдуть у бій з німецьким окупантом воїни Польського корпусу в СРСР; готується до остан­ньої і переможної битви горда, непокірлива Варшава. Польський народ сам пише свою історію. Він сам підпи­ше також вирок емігрантським каїнам.

НА ДНІ

Під осінь 1937 року в’язні львівської тюрми св. Бри- гіди * могли спостерігати крізь грати цікаву картину. На тюремному подвір’ї, де відбувалися прогулянки арештан­тів, з’являлася кожного ранку русява дівчина 20-ти років. Енергійним кроком, кокетливо коливаючи стегнами, вона крутилася по орбіті кола, в центрі якого стояв вартовий. Вона йшла з гордо піднятою головою, тримаючи в зубах квітку. Коли строк прогулянки кінчався, білявка охля­вала раптом, встромлювала квітку в волосся і ходою вми­раючого лебедя поверталася до камери.

Спочатку в’язні співчували золотоволосій Кармен; їх зворушували її молодість, краса і самотність. Але вже через дуже короткий час вони зустрічали кожну її появу таким пронизливим свистом, що від нього вартові зату­ляли вуха. Виявилося, що ця, як її в тюрмі називали, «золота хмарка», очолювала зграю українських націона­лістів, яка вночі вдерлася до хати селянина Білецького з Равщини і на очах його дружини та маленьких дітей відрубала йому сокирою голову.

Завіщо? Лише за те, що Білецький був прихильником Комуністичної партії...

Як і треба було чекати, польський суд поставився Дуже поблажливо до цього ката з очима св. Терези. Мова ж ішла тільки про вбивство селянина. Націоналі­стична леді Макбет своїм злочином виручила поліцію мі­ністра Складковського *, навіщо ж було її карати?

З того часу минуло шість років, і «золота хмарка» роз- пливлася десь у хмарі німецької навали. Але закривав­лена сокира залишилась для «сподвижників» садиста в спідниці як символ і як зброя. Випущені з інкубатора Дмитра Донцова нацистські гомункули * зробили своїм знаменом не донцовського «ножа у зубах степового голо-

воріза» і не петлюрівського тризуба, а катівську сокиру. Сокира, як і все в українських нацистів,— німецького зразка: та сама, що нею Гіммлер * рубає голови своїм політичним противникам...

Уже другий рік земля Волині стікає потоками гаря­чої людської крові. Вже другий рік там діються речі, від яких сивіють молоді дівчата. На світанку, озброєні до зубів, банди українських нацистів оточують польські села, підпалюють будинки, а тих жителів, які намагаються втекти з палаючих хат, рубають наодмаш сокирою. Роб­лять це старанно, дбайливо, щоб пі одна душа не уник­нула страхітливої розправи.

І не тільки польські села. Від кривавих лап жовто-бла­китних нацистів загинули вже тисячі українських селян, запідозрюваних у симпатіях до партизанів і Червоної Ар­мії. В одному селі під Рожищами українські нацисти ви­різали за одну ніч дослівно все населення, 800 душ.

Заради чого? Навіщо? Даремно було б питати про це в бандерівців, даремно було б питати і в їх конкурен­тів — бульбівців *. Відповідь на це питання міг би дати лише справжній і єдиний натхненник їхніх діл — ге­стапо.

Звичайно, вирізуючи однією рукою польське і україн­ське населення Волині, українські нацисти другою роз­кидають листівки, в яких кожне слово починається з великої літери, де майже в кожному рядку йде мова про «самостійну і незалежну».