Unknown

Справа ось у чому: ті нацистські «партизани» вірять, що історія повторюється, так, як повторився 1918 рік. Вони знають, що після розгрому Німеччини ніхто на зем­ній кулі не дасть їм притулку, крім цієї ж таки Німеч­чини. Вони сподіваються, що саме там і тільки там вони

виявляться одного разу знов потрібними, так само, як вони виявились їм потрібними червневого ранку 1941 ро­ку. Вони знають, що там і лише там, у тьмяній тіпі прус- ської сокири, зможуть рости і множитись націоналістичні печериці.

Але ми знаємо щось інше. Ми знаємо, що Червона Ар­мія зуміє вибити з німецького розбишаки катівську со­киру. Ми знаємо, що коли історія і повториться на цей раз, то вже не в оперному плані, а як фарс або, вірніше, трагіфарс, у якому кровожерлива нацистська Кармеп за­гине від цієї ж сокири, якою вона рубала голоси своїх беззахисних жертв.

Далі-бо спускатись їй нікуди. Опинилася шльоидра па самому дні.

НЕМА!

Мова йде про «Галицьку дивізію СС», ліквідовану на­шими військами під час березневого наступу.

Ми пе збираємось писати некролог про небіжечку, бо тоді треба було б згадати і про дивізію «Адольф Гітлер», і про дивізію «Рейх», і про танкову групу «Радовіц», і про багато-багато інших гітлерівських з’єднань, яких уже нема і... не буде. Та не згадати про «Галицьку ди­візію СС» не можна, бо це була б кривда і для неї, і для історії.

Кілька біографічних даних. З дня народження дивізії не минув навіть рік. Батьком її був сам Адольф Гітлер, мамою — галицька політична повія, на прізвище Кубійо- вич (мами, до речі, також уже нема). Біля колиски її було багато крику, а найголосніше кричало «Німецьке інформаційне бюро». Хрестив її губернатор галицького дистрикту генерал-губернаторства Вехтер *. Церемоніал відбувався на коломийському ринкові.

На початку небіжка росла, як на дріжджах. Так при­наймні твердив галицький віце-губернатор Бауер (його, до речі, також уже нема), щодня посилаючи Геббельсов! рапорти про все нові і нові тисячі добровольців. Тим ча­сом барон фон дер Ляйсп (його, до речі, також нема) вештався по селах Львівщини і погрожував: «Якщо ваше село не дасть протягом 24 годин 50 чоловік добровольців для рятування Гітлера, воно буде спалене».

Полковник Альфред Бізанц *, львівський німець, шин­кар і сутенер в одній особі, так геніально вимуштрував «добровольців» дивізії, що всі вони,— а за твердженням Геббельса, їх було в червні 1943 року аж 70 тисяч! — у вересні 1943 року вмістилися в залі Львівського опер­ного театру, розрахованого, як відомо, на 1000—1200 чо­ловік. Ярослав Барановський, запроданець, провокатор і

холуй Мельника в одній особі (його, до речі, також уже нема), агітував «добровольців», щоби йшли воювати за Гітлера, бо тільки вони зможуть врятувати від загибелі його «нову Європу».

Однак, «добровольці» були глухі на солодкі слова бі- запців і бараповських. Вони простісінько хотіли... додому. Результат був такий, що коли в січні цього року керівник військ СС Фріц Мемерт прибув до яничарського табору, розташованого десь у карпатських нетрях, він міг кон­статувати тільки одно: що рятівниця Гітлера — «Галиць­ка дивізія СС» — хвора на скоротечні сухоти і що основ­ні її кадри складаються вже тільки з безробітних при- казчиків з далекого Каліша (недобитки петлюрівщини) та безробітних галицьких суддів (недобитки мельників- щини).

Цими днями Червона Армія поклала край передсмерт­ним мукам «Галицької дивізії СС» і на могилі небіжечки написала багнетами коротке слово: «Нема».

Те саме слово, що його вона вже дуже скоро напише на могилі всієї гітлерівської армії.

ДОКУМЕНТ ПІДЛОТИ ІГЛУПОТИ

Взаємна любов німецького сатани і націоналістичної відьми з української Лисої гори давним-давно відома. Те, що берлінський полюбовник садовить часто свою го­лубку на голодний пайок і тримає її на ретязі, нікого не дивує: такий закон фашистських джунглів.

Та бувають дні, коли він для своїх потреб спускає її з ланцюга. В номенклатурі берлінського міністерства про­паганди такий період називається «періодом тісної німець­ко-української співпраці».

Ми були свідками одного з таких періодів весною ми­нулого року. Надзвичайно дошкульний після сталіпград- ського розгрому голод резервів змусив Гітлера шукати гарматного м’яса на нашій землі, в Галичині. З його на­казу, губернатор галицького дистрикту Вехтер повідомляє 20 квітня про створення «Галицько-української стрілець­кої дивізії СС».

Галицькі жовтоблакитники, яких німці вже довгий час вживали лише для дрібних послуг або тримали в резер­ві — наприклад, у концтаборі в Освенцімі * — дістали зно­ву можливість стати своєму примхливому панові в при­годі. їх пустили у вербувальні комісії, їм дозволили на­дягти унтер-офіцерські мундири, їм наказали заганяти українських селян у новостворене яничарське «військо».