Unknown

Про яку, до біса, «незалежність» варнякають ті хар­цизи, коли за все своє існування вони самі ні разу не були в своїх діях незалежними від берлінських повели­телів? Адже в чорному списку їх злодіянь не було ні одного, якого вони пе погоджували б заздалегідь з ні­мецькою контррозвідкою, якщо... якщо німців не випере­дила польська охранка, так звана дефензива. Адже їх мельниківське крило, всі ті сеники, ванюхи, шухевичі і барановські * не вагалися в свій час послати на той світ свого довголітнього ватажка Євгена Коновальця, коли той став чомусь невигідний гестапо; про це аж надто пере­конливо говорять у своїх «бюлетенях» суперники Мель­ника — бандерівці...

Про «незалежність» торочать креатури, які в пам’ятні дні червня і липня 1941 року організували з своїх при­хильників диверсійний авангард гітлерівської армії, усвідомлюючи при цьому прекрасно,— хоч би на підставі досвіду з 1918 року,— що німці йдуть на Україну з таки­ми самими планами, з якими злодій лізе в повну комору або вовк у кошару. їх комедіантський жест з проголо­шенням у перших днях війни «самостійності» був лише бездарним демагогічним трюком, який мав рятувати га­небну репутацію цих торговців людською совістю. Репута­цію, до речі, саме тоді остаточно поховану під звалища­ми збомбардовашіх гітлерівцями українських міст і сіл.

Це так, якби свиня оголосила себе незалежною, не покидаючп при цьому хазяйського хліва...

Націоналістична верхівка чудово пристосувалась до важкого німецького хомута і потягла гітлерівський віз із грацією дихавичної шкапи. Львівський митрополит граф Шептицький, відомий меценат Бандери і Рубана, доко­тився в своїй послужливості німцям до того, що влітку 1942 року — факт нечуваний в історії уніатської церк­ви — закликав священиків правити в свята літургію о сьомій годині вечора, щоб «не відривати селян від праці над постачанням німецької армії хлібом»...

В той час могло декому здаватися, що німці звели український нацизм до ролі звалашеного віслюка, який доживає свого віку на тихій, скромній службі у берлін­ського пана. Декому здавалося, що це вже дно, нижче якого впасти не можна. Дальші події показали, що це тільки так здавалося...

Вже весною 1942 року німецька адміністрація на Україні була сильно стурбована настроями населення. Треба було щось робити, інакше антинімецький рух міг на випадок поразок гітлерівських військ на фронті вили­тись у всенародне повстання. І німецькі майстри ерзацу вигадали новий ерзац, доручивши його виготовлення укра­їнським нацистам.

За сигналом з Берліна відбувається насамперед поділ ролей. В той час, як мельниківець Храпливий * влашто­вує під Львовом «свято обжинків», на яке запрошує ні­мецького окружного старосту і поміщика фон дер Ляйє- на, наказуючи селянам співати йому «многая літа», бан­дерівець Рубан приймає від німців озброєння та папір на... антинімецькі листівки.

Озброївши свої ватаги, Рубан перекидає їх на рідше заселену Волинь, де густі ліси повинні були приховати ^сУть його махінацій. Кривава комедія почалась. Кидаючи антинімецькі лозунги, Рубай, а з ним і Боровець-Бульба, намагаються таким чином збудити до себе симпатії селян­ських мас. Та відомо, що бездіяльність розкладає часом навіть армію, а тим більше — банду. Рубан й бульби зро­зуміли, що треба дати своїм підлеглим «мокру» роботу, дати їм будь-який сурогат боротьби. Не проти німців, боже боропиі Коли їх питали: чому не б’єтеся з німцями, вони відповідали: «бережемо сили до остаточного удару», тобто відповідали так само, як відповідають на це питан­ня їхні польські побратими з табору генерала Соспков- ського. Своя своїх познаша...

Замість того вони взялися за роботу, під час якої автомат може відпочивати; його цілком заступить гостро виточена сокира, з-під якої кров бризкає не краплями, а фонтаном. Спочатку це була здебільшого польська кров. Чому саме польська?

По-перше, тому, що з пам’яті українських селян не зникли ще каральні експедиції польського воєводи Юзеф- ського *, за які демагогові можна зробити відповідальни­ми також польських селян...

По-друге, тому, що гітлерівський план не передбачає одноразового винищення пспімецьких народів. Ні, спершу пішли під ніж найменш численні, отже й найслабші — цигани, за ними євреї, потім черга за поляками, чехами, українцями...

По-третє, тому, що раз пролита кров не легко забуває­ться. Німці розраховували і розраховують на те, що ця кров породить ненависть між обома народами. Таку не­нависть, яка помутить їх розсудок і змусить забути про спільного смертельного ворога.

Могло б здаватися, що українські нацисти кинуть своє криваве ремесло, коли побачать, що їх німецькому хазяї­ну приходить край. Але ж ні.

Послухаймо, що кажуть про це самі гітлерівці. їхнє агентство «Трансоцеан» 24 січня цього року повідомило:

«Під враженням просування радянських військ націо­налістично настроєні українські «партизани» співпрацю­ють з німецькими військовими і цивільними властями».