Unknown

Понад півтораста років тому француз Вольтер * сказав пруссакові Фрідріху: «Яка величезна різниця між вами і нами. Ви руйнуєте світ, тим часом як ми його освічує­мо». Відтоді в свідомості пересічного німця нічого не змі­нилося...

Світ сотні років терпів під своїм боком неспокійного сусіда. Гете, Шіллер, Бетховен, Гейне будили у народів надії, що німецьке плем’я згодом настільки цивілізується, що поступово зникнуть у нього первісні інстинкти ван­далів. Цих сподівань німці не виправдали. Гете, Шіллер, Бетховен і Гейне не могли зробити чуда: адже ніде вони но почували себе більш самотніми, ніж на своїй батьків­щині. Що ж до цивілізації, то німці прийняли її, але — з найгіршої сторони. їх університети стали інкубаторами теоретиків вбивства і грабежу, їх індустрія служила од­ній тільки меті: масовій фабрикації смерті.

Вони себе показали в 1870 році; вони себе показали в 1914 році *; вони себе показали, нарешті, в тридцятих і сорокових роках. На цей раз без фігових листків. Прус- ське воююче хамство виринуло перед нами кількамільйон- ною ордою кровожерних двоногих бестій.

22 червня 1941 року ця орда з ревінням оскаженілого буйвола кинулась на нашу країну. Прусські ландрати, франкфуртські ковбасники, берлінські сутенери, шмарка­ті кандидати в гітлерівські «надлюди» — вся ця наволоч залила Львів, Київ, Харків, Мінськ, Смоленськ, Таллін. І все це вбивало, грабувало, гвалтувало, пило, сопіло, жерло, жерло без кінця і краю.

Та пройшов грудень, а з ним московська битва, і весь світ занімів з дива: тевтонський бик * знов заревів, од­нак на цей раз —- уже з болю. Почалася розплата.

А нині, наприкінці третього року страшної війни, ми переживаємо радість... Гітлерівські дивізії, що пам’ятно­го червневого світанку вдерлися на нашу територію, вже ніколи не повернуться додому. Німецькі людоподібні бе­стії зазнали заслуженої долі: мільйони їх догнивають у нашій землі, і від їхніх могил відвертаються з презир­ством навіть колгоспні свині.

Правда, заводи в Німеччині все ще фабрикують літа­ки, танки і гармати, а захекані гітлерівські генерали роз­пачливо кидаються з одного кінця Європи в другий, щоб якось залатати діри в потопаючому німецькому кораблі. Та це вже не що інше як епілептичний танець святого Віта *, після якого пацієнта чекає лише смерть.

Цими днями коментатор лондонського радіо сказав з іронією: «Структура європейської кріпості зазнала деяких змін». Додамо від себе: вона зазнала змін дуже серйоз­них. Байдуже, чи місто Канни буде взято сьогодні чи

завтра; це нітрохи не змінить факту, що вже й у захід­ному мурі гітлерівської кріпості пробито діру. Західна Європа стала ареною битви, результат якої не підлягає сумніву. Почалася генеральна облава на німецького звіра.

Розпалена Гітлером війна ввійшла в фазу, яку істо­рики назвуть фазою розгрому і загибелі розбійницької Німеччини. Щодо цього не може бути сьогодні двох ду­мок навіть у шефа штабу німецької армії. Коли німці ще воюють, відбиваючись зубами, руками й ногами, то лише від свідомості того, що чаша терпіння народів ущерть переповнилась і що на цей раз їм уже не вислизнути від відповідальності, від кари.

Німці змусили працювати па себе 12 мільйонів рабів з окупованих ними територій — волелюбні народи зму­сять кілька десятків мільйонів німців у поті чола відбу­довувати зруйноване ними добро. Даремно солдати й офіцери Гітлера сподіваються, що після капітуляції німе­цької армії їм дозволять негайно повернутись додому і зализувати рани на награбованій ними постелі. Дозволи­ти їм це було б злочином перед майбутніми поколіннями.

Народи не на те пережили страхіття нинішньої війни, їх сини не на те проливали на фронтах свою кров, щоб дозволити розгромленому ворогові готувати нову, ще страшнішу різню.

Мільйонів жертв гітлерівської орди ніхто й ніщо вже не воскресить. Але кров нещасних, їх муки кличуть нас: не дозволити більше.

Фашисти своїми мерзенними ділами розвіяли всілякі ілюзії щодо себе. Настав час розвіяти останні їх ілюзії. Раз і назавжди.

ПРИГОДА В СТАМБУЛІ

Берлін, травень 1944 року. В тижневику «Дас рейх» з’являється чергова стаття Геббельса. В ній говориться: «Не було досі і немає жодного німця, який зрадив би фюрера».

Це було в п’ятницю, а в понеділок газета «Дас рейх» прибула вже до колишньої столиці Туреччини Стамбула, де живе собі і працює на славу Гітлера 250 німецьких сі­мей — 250 передплатників органу Геббельса.

«Ганц ріхтіг!» \—сказав герр Клютшке, прочитавши статтю свого міністра пропаганди. Він хотів іще прочита­ти підвал про шкідливість споживання м’яса, цукру і кар­топлі, коли раптом почувся дзвінок.

— Гуд бай, містер Клютшке! — сказав стрункий, еле­гантний брюнет.

Герр Клютшке машинально підняв руку для фаши­стського привітання, але зараз же сховав її в кишеню.

— Гутен таг! — відповів він дипломатично.