Unknown

Вся ця торгівля відбувалася під акомпанемент п’яних вигуків, прокльонів, соковитої лайки і не менш соковитих

ляпасів. Коли пристрасті розпалювались до білого, вплі­тали з бренькотом шибки і з ревінням недорізаного бика вибігав па вулицю заюшений представник «народу панів», або, як красиво каже Геббельс, «народу народів».

Це діялося не тільки у Львові. Майже вся Європа за­дихається ще від смороду здихаючої фашистської Ні­меччини. Мерщій добити її та встромити в її могилу оси­ковий кіл — ось невідкладне завдання всіх порядних лю­дей світу.

5 я. Галан, т. 4

УПИРІ Й УПИРИЦІ

Все добре, все дуже добре. Німців б’ють аж пір’я ле­тить. Червона Армія змела гітлерівський фронт на Бал­канах, союзницькі війська очистили від німецької погані Францію і Бельгію, гуркіт гармат армії свободи долинає до Кенігсберга, Кельна і Ахена.

Осінь стає весною, весною визволених народів. Чер­вона Армія стоїть під стінами Варшави, недовго чекати, поки біло-червоні прапори сповістять світові, що Гданськ, Щецін і Вроцлав знову стали польськими.

Ми переживаємо знаменний час, а надходить ще більш величний і прекрасний, від самої думки про який серце завмирає від радості й гордості. Від радості, що, незва­жаючи ні на що, варварська тевтонська навала стерта на порох. Від гордості, що де наша праця, що це наша кров, кров волелюбних народів, так щедро пролита в степах Сталіпграда, на підступах до Варшави, на берегах Нор­мандії, принесла людству перемогу. Перемогу, яка не тільки врятувала увесь світ від жахливої неволі, але й піднесла його на такі вершини, про які нещодавно мож­на було тільки мріяти.

Все добре, все дуже добре, хоча ми й переживаємо труднощі, хоча й бракує інколи хліба, одежі, палива. Бо всі ми знаємо, що завтра буде краще, що надходить час великого людського щастя.

Є, однак, люди, які цього пе відчувають, які цього просто відчувати не хочуть. Перепрошую, не люди — упирі. Упирі й упириці’

Вопи ходять містом, опустивши носа. Підозріло зир­кають довкола; при самій думці про те, що все добре і що буде ще краще, зеленіють від злості. Такий «пан доб­родій» ніби й сам не знає, чого хоче, але придивіться до

нього, і ви пізнаєте в ньому свого старого знайомого, того, що завжди добре знав, чого він хотів.

До 1939 року він одержував «пенсійну»: 600—700 зло­тих. Двадцятку щомісяця відкладав на «Фалангу» * чи ONR *. Синочка свого виховував па «Підвавельському від­гомоні» і львівській «Справедливості», на іменини купу­вав йому сотню бритв, щоб різати єврейські обличчя.

Коли він чув слово «Гітлер», захлинався від захоплен­ня. В сорок першому він відразу знайшов спільну мову з німцями. Своє допотопне барахло продав двірникові, його місце зайняли награбовані у євреїв меблі. «Справед­ливість» була встановлена. «Пан добродій», який все жит­тя мстився за єврейську захланність, дав тепер волю сво­їм сарматським інстинктам. Німці грабували і крали, «пан добродій» купував. Купував і продавав. Все: вугілля, цу­кор, горілку, яйця, каву, чай, соски, патефони, навіть тро­хи закривавлену дитячу білизну.

З «патріотичного» обов’язку іноді нарікав на німців, але добродушно, від нічого робити і — щоб ніхто не чув. А насправді почував себе як риба в воді, як пончик у маслі.

І раптом усе увірвалося. Червона Армія вигнала нім­чиків зі Львова, і «панові добродієві» раптом перехопило подих. Від жаху, а потім — від обурення. Хто ж таке ба­чив, людоньки?

І никає «пан добродій» ніби наврочений. Никає і щось затіває. Цей гібрид міщанина і бика і зараз знає, що ро­бить. П’яту колону робить, мої любі, pour Le roi de Prus- se \ того, що правду бив по морді, вітчизну топтав, але зате сам крав і давав красти. І поширює «пан добродій» не­бувалі, фантастичні плітки. Сіє хаос у головах, а в сер­цях зневіру, спекулює на людській наївності, як спеку­лював донедавна цукром.

Польща? Вона йото не хвилює. Навпаки, він її боїть­ся. Бо ж зі Славеком, Беком можна було ще витримати, ті, принаймні, тримали в руках. Але Берут *, але Роля- Жимерський *? Ні, «пан добродій» ненавидить демокра­тів, ненавидить народ з такою ж пристрастю, як Гітлер. Це їх єднає і це їх — поховає.

«Пан добродій» має сердечну приятельку — папі Зюзю.

¹ Для прусського короля! (франц.) — Ред.

Папі Зюзя — це жіночка висококультурна. Вона чу­дово одягається, шик небувалий. 6 років тому вона ча­рувала заможних адвокатів і лікарів, дарувала свої ласки воєводським сановникам.

Коли німці зайняли Львів, вона залишилася без хлі­ба. Тому потяглася за булкою. Почала вона від єврей­ських хутр, а закінчила вагонами українського сала. Л крім того? Звичайно, кохала гестапівців, хоч не обхо­дила й вермахт. То дурниця, що руки коханців пані Зюзі були в крові польських дітей і жінок. Одеколон усуває запах крові. А хороший одеколон — це для пані Зюзі вершина культур-р-ри!

Принагідно давала своїм приятелям певну інформацію. Звичайно, безкорисливо, від доброго серця...