Unknown

Однак пан Обіруч бореться з собою як може... Він ви­брав найпростіший і найефективніший спосіб: закриває очі на дійсність, вірить поголоскам, розповсюджуваним фашистськими агентами. Навіть найбільш ідіотським. Це охолоджує збунтовану кров і, що найголовніше,— заспо­коює сумління.

Цими днями професор бачив сон. Неповторний. Сни­лося йому, що з хмар лондонських туманів опустився в його спальню генерал Соснковський. Весь у білому, як ангел, з крилами, з мечем у вигляді поліцейської палки, в супроводі фашистських молодчиків, таких, яких бачили у Львові в квітневі дні 1936 року.

— Ти помагав советам у їх боротьбі? — грізно запитав генерал.

— Ні! — гордо відповів Обіруч.

— Ти боровся з німцями?

- Ні!!

— То що ж ти робив протягом цих п’яти років?

— Нічого!!! — радісно закричав Обіруч.

— Оце справедлива людина! — з пошаною кивнув го­ловою генерал.— Ввійдеш за те разом зі мною до мого майбутнього королівства і займеш місце серед вірних моїх сторожів. Амінь.

Цей сон переконав Обіруча у вірності вибраного шля­ху. Сумнівів більше не було, професор став непохитний, як скеля.

Недавно зайшов до його контори чоловік з комітету до­помоги Варшаві, що потопала у крові.

Професор нап’явся.

— Не дам ні карбованця, я не втручаюся в політи­ку,-— прозвучала рішуча відповідь.

Чоловік вийшов.

— Чи говорив він що-небудь, коли виходив? — звер­нувся Обіруч до кербуда.

— Ні, або що?

— Бо мені здалося, що сказав: «Скотина!»

Насправді, професорові тільки здалося. Це був тільки голос відмираючої совісті.

БОЛЬЦЬО-ЗАМІННИК

Замінник (або ерзац) — це страшна річ! Больцьо міг би дещо про це розповісти. Хоча б про той мед «тіль­ки для німців». Полежить він 5 хвилин на сонечку і вже витікає через усі щілини упаковки, і не медом тхне нещастя, а поганим кремом для взуття. Потім клієнт лише носом покрутить. Втрачаєш, це факт, Або ці па- піроси, наче з хмелю. Напрацюється над тим чоловік, напотіється, аж тут з’явиться відвідувач — розумник і з першого погляду оцінить товар: «Дурню нікчемний, ти хочеш мене обдурити, щоб я курив пиво? Не діждеш цього!»

І нічого не допоможе, хоч будеш з себе Христа вда­вати, втрачаєш, брате, це факт. А якщо тобі зустрінеть­ся темпераментний клієнт, то цілий тиждень ходиш по місту з перев’язаною мордою. Хай йому грець!

Нехай тебе не хвилюють, читачу, оці пригоди Больця. Не $ір йому, бо це ж негідник. Скаржиться на ерзаци, а сам j є замінником. Замінником чого хочете: людини, по­ляка, громадянина. І що гірше: цілий світ в його очах є тільки одним — замінником.

Почалося це давно, Больцьо ходив тоді в гімназію. Єдиний син, він був оком у голові для свого батька, за­боргованого по вуха такого собі службовця побутового суду, Добросердий батечко себе не тямив з радощів: «Ви подумайте, що за дитина! Не вчиться, до книжки навіть не загляне, а з класу в клас як та миша перелазить!»

Дійсно, Больцьо перелазив, па шпаргалках, на під­казках, на наївності вчителів, одним словом, на власній спритності. Свідоцтво — це головне, свідоцтво для Больця було замінником знань.

У д’ятому класі Больцьо приколов на зворотній сто­роні лацкана мечик Хороброго *. Це був період найви-

що го романтизму в його житті. Больцьо шалів. Одного вечора в трамваї порізав бритвою сельскіпове хутро яко­їсь єврейки. Через усю спину. Коли він розповідав про це вдома, батькові дослівно дух перехопило, але як любля­чий батько він відніс це па рахунок власної відсталості. Однак в глибині душі старий зовсім інакше уявляв собі Кмітіца *.

Особливо гарячим патріотом виявився Больцьо з хви­лини вибуху польсько-німецької війни. У новенькій ака­демічній шапці (хоча й не здав випускних екзаменів) стояв він у оточенні колег на тротуарі напроти пам’ятни­ка Міцкевича. Він стояв напроти пам’ятника першого про­рока свого пароду, творця «Папа Тадеуша», якого ніколи не зумів дочитати до кінця. Сльози виступали йому па очах, коли мобілізовані селяни й робітники з гвинтівками в руках йшли па Захід. Він кричав разом з колегами «на Берлін!», але рука, піднята в повітря, заламувалася болюче, трудно було її простягати на захід проти тих, хто стільки років удавав союзника і протектора, з ким мали разом марширувати па Схід і хто так огидно зрадив і ошукав свого молодшого спільника і свого ідейного лю­бимчика.

Пригодилося Больцьові те, що не служив ще в армії. Не пішов па фронт — уник риску. Тепер можна вже було перечекати. Англія. Хай та Англія щось робить. Гаранту­вала. Больцьо хитався між ідеєю та можливістю перече­кати до перемоги. Вже було «по всьому»: час ішов. Боль­цьо вирішив виїхати в Угорщину. Проте вже в Ділятипі «простудився», після чого з болем у серці повернувся до Львова і пішов у рестораптрест кельнером.

Про вищий учбовий заклад і не думав. По-перше, тому, що треба було ще раз здавати ті нещасні екзамени, а по-друге... па згадку про те друге Больцьо з погордою закопилював губи: «Таке скажете, якийсь там їхній Фран­ко і взагалі — дикий схід!..» .