Unknown

інтелігенцію за Віслою, вони за останній місяць вбили 270 тисяч мирних жителів Варшави, вони кинули Західну Україну в безодню такого горя, якого вона не переживала навіть за часів татарської навали.

Фашисти показали, що вони вміють, до чого вопи здатні. Вони виявили себе пе людьми, а якимсь осоруж­ним, сморідним поріддям диявола, поріддям, що па нього є одні тільки ліки: вбивати його, вбивати заради всього святого для людини, вбивати.

Солдати Червоної Армії перші зрозуміли це. І тому Київ залишився Києвом, а Україна — Україною. І тому сьогодні для зайд б’є смертна година. Б’є звідусіль: з-над Карпат, з-над Вісли, з-пад хвиль голубого Дунаю й з полів прекрасної Франції.

Вона б’є і звучить у наших серцях як святковий, ра­дісний дзвін, дзвін перемоги. Не тільки перемоги нашої України, але і всього багатостраждального людства.

ТАКОЖ ЖИТТЯ

Пан Обіруч професор. А вірніше був ним. Сьогодні пан Обіруч ліва рука кербуда. Навіть не права, а ліва.

Щось такого? Як говорять у Львові. Чому саме управ­дома? Людина, яку п’ять-шість років тому називали май­бутнім світилом науки... Хм, це ціла проблема.

Пан Обіруч брав колись участь у суспільному житті. Власне кажучи, не брав, а взяв. Трапилося це один-єди- ний раз, коли він вирішив не брати участі в санаційних виборах. Після того визначного та захмареного дня щось надломилося у професорові Обіручі. Раніше незламний» борець за волю, який не побоявся в присутності жінки Брест, Березу та озонуючу конституцію * назвати гань­бою XX століття, після пам’ятних виборів раптом змен­шився, якось скис. Раптом почав дбати про репутацію, наче занімів, навіть рідній дружині більше не писнув жодного слова відносно того, що відбувалось довкола.

Ночами його переслідували кошмари, снилося, що хтось підглянув його відсутність біля виборчої урни. Підглянув, доніс, і що в результаті цього не сьогодні, то завтра...

У цих турботах рятувала професора наука, знання. У них і лише в них шукав він розради і забуття. Як для професора це було багато, дуже багато.

Вибухнула війна. У патріотичному пориві професор виносив солдатам помідори, копав з дочкою траншеї для захисту від авіації, віддав у фонд оборони країни весь свій запас використаних лез (58 штук). А на дванадця­тий день війни, коли гітлерівські шрапнелі загриміли над Львовом, професор махнув рукою і ліг у ліжко. Піднявся він лише через десять днів. Та побачивши на будинках червоні прапори, знову ліг. Лежав так тиждень, два, три; одним вухом прислухався, чи пе йдуть по нього, другим запопадливо ловив поголоски...

♦ * *

Аж одного чудового ранку сказав собі: «Треба це пе­речекати». Сказав і піднявся. Була це вже зовсім інша людина. Скам’яніле від болю обличчя нагадувало щось гротескове, в його колись таких несміливих рухах тепер було щось від гетьмана. Про книжки він забув, лаборато­рію викреслив з пам’яті. Книжки могли зробити його ві­домим, лабораторія — також. Про нього б говорили, про нього б писали. Пі, красно дякую, йому навіть і ие сни­лося закладати пальці в двері історії. До того ж в обер­тові двері... Ореол мученика був значно вигідніший. Крім того, ця, як же ж вона називається,— честь народу.

Ця «честь» посадила професора за стіл кербуда. Тут можна було спокійно жити, страждаючи, і спокійно страж­дати, живучи. Хабарів не брав, де там! Щонайбільше — це який-небудь там дрібний дарунок у вигляді старої кур­ки або пляшки сивухи, та й то ще за німецьких часів...

За німецьких часів пап Обіруч мав власний погляд па речі. Коли до його вух долітали відчайдушні крики като­ваних єврейських дітей, вій бурмотів: «Кара божа, прода­ли Христа». На звістку про масові страти українців він зітхав із полегшенням: «Так їм і треба». Різня поляків наповнювала його, річ ясна, смутком, проте і цей смуток десь розвіювався під впливом заспокійливих думок. «Чи не казав я? Треба було перечекати. Пе-ре-че-ка-ти!».

Щоправда, в день вигнання німців зі Львова, пан Обі­руч раптом ожив. Та вистачило одного погляду похмурих очей його шефа-кербуда (колишнього власника стайні для скакунів), щоби професор знову сховався у свою шкара­лупу.

Тягнулися дпі за днями, сірі, кербудівські. Професор неодноразово задавав собі питання, коли йому було краще: під час німецької окупації, чи тепер, без німців. Нарешті прийшов до висновку, що під час німецької окупації. Чому? Ну-бо тоді ж був, панове, так би мовити, душев­ний спокій, ніякі проблеми не хвилювали чоловіка. А те­пер? З вікна видно польських солдатів з орлятками, озбро­єних так, що аж любо глянути; чути про Прагу, про бит­ву під Варшавою, якийсь там комітет, якась аграрна Реформа і цей Люблін, молодий, неспокійний, сміливий і одночасно, як здається, дійсно польський. А тут знову поголоски, поголоски... Що німці, папе, того, опам’ятають-

ся і повернуться, що вже домовилися з англійцями, що Гітлер надумав перенести свою резиденцію в Брюховичі *, що турки, пане добродію, наближаються до Києва... Справ­ді, збожеволіти можна!