В обіймах Казанови

– Звичайно ж, красиві жінки, такі як ти, пані, сліпучі красою та розумом, – сказавши це, Казанова глибоко подивився Ізабеллі в очі. З досвіду він знав, що комплімент, хоч би який очевидний, знаходив в душі жінки благодатний ґрунт, з якого виростала симпатія.

Генеральша примружила очі, коли рука чоловіка сягнула її святині насолоди.

– Напевно, пане, ти робиш цей комплімент сотням жінок?

Казанова прикликав на обличчя найщиріший вираз.

– Ніхто з них не зрівняється з тобою, моя пані, — запевнив він так палко, що сам мало не повірив у це. Він схопив руку Ізабелли й поцілував її зсередини. - Я готовий дати ще один доказ свого захоплення, - оголосив він.

Графиня підняла брови й просунула руку між стегнами італійця.

– Я починаю тобі вірити, кавалере, — прошепотіла вона і великим пальцем потерла нижню частину опухлої голівки. Джакомо застогнав від задоволення. Ізабелла поцілувала його, глибоко просунувши язик йому в рот.

Карета знову прискорилася, несучи їх темними куточками міста.

* * *

Він прокинувся в своєму ліжку, з відчуттям лупання під черепом і пронизливим болем шиї. Джакомо знадобився деякий час, щоб подумки відновити свій шлях додому після того, як покинув Ізабеллу. Не дійшовши до свого мешкання, він зайшов до грального закладу, де програв гроші та, мабуть, забагато випив.

Біль у шиї не пройшов навіть після того, як він встав з ліжка і розмасував її. У міру того, як він старів, хвороби, які одержав у в’язниці, ставали дедалі гострішими. Сорок - це вік, коли людина розуміє, що вона не безсмертна і не незнищенна.

Казанова, однак, навчився справлятися з болем, а також з усіма іншими негараздами, які накидало на нього життя. Потрібні ліки він зберігав у секретері. Він зняв з полички металевий контейнер і відкрив кришку. Взяв у руку жовто-коричневий кружальце і потер його в пальцях. Отримані частинки помістив у склянку. Опіум мав неприємний смак і запах, тому лікарі рекомендували вживати його з вином, яке зменшувало неприємні відчуття.

З цією речовиною Казанова познайомився ще в юності, коли їздив до Стамбулу в супроводі посла Венеціанської республіки. Однак тоді опіум, який пригнічував почуття, не знайшов у ньому прихильника. Після повернення до Венеції та в наступні роки він був у доброму здоров’ї та силі. Навіть півтора року ув'язнення не підірвали остаточно його життєвих сил. Казанова почав вживати опіум двома роками раніше, перебуваючи в Англії.

У Лондоні він подружився з впливовими джентльменами. Учащав до елітних клубів, де грали в карти, насолоджувались компанією молодих жінок, а також опіумом, імпортованим у трюмах кораблів, якы прибували з Індії. Лікарі з Британських островів, маючи необмежений доступ до нової речовини, швидко масово впровадили її в лікування. Лауданум, як називали суміш опію та вина, рекомендувався для лікування практично всіх недуг, від болю в животі, через кашель і астму, до нервових захворювань. Казанова швидко зрозумів, що більшість джентльменів, з якими він проводив час у чоловічих клубах, більшою чи меншою мірою також використовували наркотик для розваги.

Були навіть голоси за те, щоб вживати опіум замість алкоголю, тому що спиртне часто викликає поганий настрій і викликає гнів, а куріння опіуму заохочує благородні пориви і служить спогляданню.

Він навіть чув думку одного лорда, члена палати громад, що без благотворної дії опіуму неможливо зробити кар'єру в парламенті.

У Казанови, однак, була своя думка з цього приводу. Він цікавився медициною і навіть іноді прикидався лікарем, тому знав, що ті, хто надто часто вживає опіум, через деякий час починають збільшувати дозу наркотику, а потім впадають у хворобливу меланхолію.

Тому він використовував лауданум лише тоді, коли відчував сильний біль. Венеціанець випив вміст склянки, а потім ліг на диван, поклавши шию на м’який підголівник. Він поставив відкриту пляшку вина на килим, у межах досяжності. І закрив очі, чекаючи, поки ліки подіють.

З досвіду він знав, що крові знадобиться якийсь час, щоб доставити речовину в мозок.

Казанова поділяв інноваційну теорію про те, що мозок відповідає за почуття і бажання людини, хоча люди зазвичай звинувачують у цьому серце. Але ж то був звичайний м'яз, як він з'ясував, коли брав участь у розтині. Він зробив це, керуючись цікавістю, потребою постійно пізнавати навколишній світ і закони, які в ньому панують. Лежачи із заплющеними очима, слухаючи шум дощу, що стукотить по вікну та свинцевому підвіконню, Джакомо відчув, як біль зменшився, а на зміну йому прийшли спокій і втіха. Йому зробилося трохи прохолодно. Слід було встати й підкинути дров у камін, але він вирішив не докладати зусиль.

Опіум, дощ і холод нагадали йому Лондон дворічної давнини. Це була одна з тих карт у його житті, яка зіграла не найкращим чином.