В обіймах Казанови

Юлія, почувши про Казанову, раптом прийшла до тями і усвідомила, що вона сидить гола. Незграбним жестом вона стягнула сорочку зі стегон, приховавши закривавлені стегна.

– Я не хотіла… - Юлія замовкла, зрозумівши, що це брехня. Прекрасне обличчя було вкрите жахом і соромом. – Дядечку, вибачте мене, дурепу, – вигукнула вона, підводячись з ліжка й кидаючись на коліна старому вельможі.

Дядько захитався, наче в нього вдруге влучила московська куля. Пан Мошинський схопив пана за руку. Той відкинув руку управляючого і вдарив Юлію правою рукою.

– Повія, мавпа така-сяка, зганьбила мене під моїм власним дахом, - підносився той в гніві, наносячи подальші удари, закривавивши рот і ніс нещасної колишньої коханої істоти.

Юлія скрикнула і впала на підлогу, вибухнувши спазматичними риданнями. Розлюченого дядька це не задовольнило, він назвав дівицю курвою і замахнувся палицею, але цього разу пан Мошинський відреагував рішуче, схопив руку, підняту для вбивчого удару, і відтягнув божевільного від нещасної дівчини.

Юлія підвелася на ноги, невпевнено схлипуючи від приниження й сорому. Не дивлячись на те, що була в одній сорочці й босоніж, вона втекла з садиби в сад.

– А де ж та сволота, сучий син! – кричав дядько, розмахуючи палкою. – Сто злотих тому, хто приведе до мене цього негідника. Батогом шкіру здеру...

Раптом він скрикнув від болю, випростався, а потім охляв в обіймах пана Мошинського, який тримав його, ніби спалах гніву витяг з його старого тіла всі сили.

Двері в сад грюкнули від вітру. Ельжбета глянула на хуртовину за вікном і на згорблену фігуру в одній лише сорочці, що пробиралася крізь неї.

Боже, що я наробила? У цю коротку мить її власна підлість здавалася нестерпною. В пориві жінка вибігла в передпокій, схопила м'яку ділію, що висіла на гачку, і вибігла на заметіль. Вона наздогнала Юлю під похилою грушею, гілки якої були вкриті товстою сніговою ковдрою. Відчувши, як хтось торкнувся її плеча, дівчина відчайдушно відштовхнула її, і вони обидві приземлилися на м'який замет. Після короткої боротьби на снігу Ельжбеті вдалося накинути одяг на плечі племінниці. Вона схопила нещасну в обійми й втулила її закривавлене обличчя у власні груди, як мати втішає дитину. Вона погладила рукою вологе волосся, не даючи Юлії вирватися.

– Дядько тобі пробачить, ось побачиш. Коли перший гнів вщухне, ти кинешся йому в ноги, і тобі пробачать твою слабкість, — прошепотіла вона заспокійливі слова. Але в глибині душі вона знала, що старий ніколи не пробачить Юлії плями на дівочій честі під його дахом.

Вона свого досягла. Шепетув належатиме їй.

Раптом з боку садиби почувся розпачливий крик пана Мошинського.

Як виявилося, старого вразив апоплексичний удар, в результаті якого його повністю паралізувало. Він ледь міг говорити, і Ельжбета, налякана відсутністю заповіту, навмисно послала за доктором Плафтом. Наступного дня той прибув до Шепетува і, оглянувши дядька, визнав його стан за безнадійний.

Юлія, яку розривали докори сумління, виїхала до Слуцька. Вона поклялася, що піде в монастир і назавжди відмовиться від світу. Ельжбета не відмовляла її від цього наміру; вона підрахувала, що перебування дівчини в монастирі назавжди закриє питання про спадок.

Терміновою постала справа написання заповіту. У своїй останній волі дядько Леон зробив Ельжбету спадкоємицею майже всього маєтку Шепетув. Виконавцем заповіту було призначено Мошинського, що завадило планам продажу маєтку. Проте вирішення проблеми вона залишила на потім. Дядько швидко погасав і помер, не дочекавшись нового року.

Похорони відбувалися на Водохрещу, набуваючи рис спектаклю, поєднаного з поминками.

Далеко за дверима храму простяглася хода скорботних, які бажали віддати останню шану покійному. У Ельжбети склалося враження, що зібралася вся місцева знать. Це, мабуть, був найкращий доказ того, що дядька Леона шанували в повіті. У похороні також взяли участь шість католицьких ксьондзів.

Одягнена в чорне Ельжбета приймала нескінченний потік співчуттів, роблячи це з дедалі менше прихованою нудьгою. Проте зараз вона була володаркою Шепетува і мала відіграти свою роль до кінця.

Вона подивилася на дядька, що лежав у відкритій труні, поставленій на катафалк. В останню путь слуги одягнули померлого в чорний кунтуш з золотим поясом і черевики з халявами у складку. Зведені на грудях руки тримали срібний хрест, який мали поховати разом із померлим.

Ельжбета гнівно скривила губи й подивилася на хоругву, вивішену в церкві на згадку про покійного, пошиту в Слуцьку з найдорожчих матеріалів, оздоблену золотою та срібною ниткою, з портретом дядька. Крім того, були оплати для священиків, новий одяг для слуг, щоб вони виглядали гідно під час церемонії, розходи на їжу та вино на поминки та ряд інших витрат, відомих лише Мошинському. Навіть за побіжною оцінкою Ельжбета підрахувала, що на похорон пішло кілька десятків тисяч злотих. На жаль, вона нічого не могла з цим вдіяти, тому що її дядько вже наперед вказав, яке поминання бкде зроблене після його смерті.