В обіймах Казанови

– Завтра там, де зазвичай, — пообіцяла вона й поправила сукню. – Якби граф Браницький дізнався, що ми маємо щось спільне, у тебе були б серйозні проблеми. Він шалено закоханий у мене, хоча його ревнощі мене вже трохи втомлюють.

– Так покинь його, хоч зараз, - запропонував Джакомо, намагаючись знову наблизитися до Анни. Вона напівжартома відштовхнула його від себе.

– Дурний, ти ж знаєш, що це неможливо. Граф обсипає мене золотом і коштовностями. Я була б божевільною, якби пожертвувала такими стосунками заради тебе.

Казанова не образився на таку чесність. Він би і сам зробив те саме.

Однак він здогадувався, що Анна тримається Браницького з інших причин.

– Скажи чесно, тебе бавить, як граф принижує Томатіса. Ти підбурюєш його до цього, як тоді, коли Браницький наказав своєму гусарові дати бідоласі ляпаса перед усіма.

Анна зло посміхнулася.

– Він заслужив це тим, що фаворизує бездарну Терезу Катаі. Він навіть наважився сказати королю, що ця маленька повія граціозніша й талановитіша за мене.

Казанова ледве стримався від того, щоб знизати плечима, добре знаючи, наскільки чутливою була ця тема для Анни.

– Чому ти дивуєшся? Вона спить з ним. Крім того, Катаі була першою зіркою у Варшаві до твого приїзду.

– Якби Томатіс був справжнім чоловіком, він би не пробачив образи, — зло сказала жінка. – Тим часом йому залишалося лише бігти скаржитися королю. А той відправив його ні з чим, бо Браницький це його милий друг.

Казанова відчував себе зобов'язаним захистити імпресаріо, з яким він випив не один і не два келихи вина.

– Томатіс не боягуз. Він вклав у театр сорок тисяч цехінів і втратив би все, якби виступив проти Браницького.

– Ти його захищаєш? – запитала вктриса з образою в голосі.

– Мені байдуже, я просто констатую факти.

Бінетті глянула на двері.

– Краще йди, граф може прийти будь-якої миті, — попередила вона.

Казанова поцілував її в губи і вийшов з гримерки. В коридорі він натрапив на стрункого тридцятилітнього чоловіка, одягненого в польський костюм.

Граф Ксаверій Браницький тримав у руках дерев'яну скриньку, безсумнівно, з подарунком для прекрасної танцівниці. Вони обоє перезирнулися й побіжно вклонилися. Казанова озирнувся на сходи. Раптом він відчув, як чиясь рука торкнулася його плеча.

Він обернувся й побачив Ізабеллу Гольштейн. Графиня, як завжди, виглядала приголомшливо. На цей вечір вона одягла білу сукню з чорним поясом і кольє зі світлих перлин. Свої золотисті кучері вона скріпила діадемою з блискучими сапфірами під колір її очей.

Тепер ці очі пильно дивилися на нього. Казанова був сповнений страху, що графиня якимось чином дізналася про його участь у підступах Ельжбети.

Чудова посмішка Ізабелли розвіяла ці страхи.

– Пані виглядає приголомшливо, — сказавши це, він схопив руку жінки й палко поцілував її.

– Коли ви повернулися до Варшави? – спитала та.

– Нещодавно.

– Ельжбета повернулася з вами? Я не бачу її ні на балах, ні в театрі.

– Вона залишилася в Литві. Займається маєтком свого нещодавно померлого дядька.

– Мабуть, це було для неї великим полегшенням. Як я чула, останнім часом у неї були проблеми з грошима. Ходили навіть розмови про продаж з аукціону того скромного палацику, де вона жила.

Казанова вирішив залишити злощасну тему.

– Я був у вас у палаці, але мені сказали, що ви поїхали до чоловіка під час православних свят.

– На полюванні в маєтку єпископа Масальського мій чоловік зазнав контузії. Тому я вирішила приєднатися до нього в провінції.

– Вірю, що він уже видужав?

– О так, він тут, у Варшаві. Я йому багато про вас розповідала.

– О так… – Казанові було важко стримати посмішку на вустах… – І що ви йому казали?

– Що ви шукаєте протекції при дворі. Думаю, Густав може тобі в цьому допомогти.

– Я вдячний.

– Розраховую на це, — сказала графиня двозначним тоном. – Я запрошую завтра до нашого палацу.

– Я прийду, — ревно запевнив італієць.

Він прибув до палацу Гольштейнів за п'ятнадцять хвилин перед домовленим часом.

Лакей у позолоченій лівреї повів його до вітальні, де його зустріла Ізабелла. На ній було повітряне світло-зелене домашнє вбрання, під яким виднілися чудові вигини її тіла.

– Чоловік зараз зійде, у нього термінова зустріч, — недбало сказала вона. – Вип'єш шампанського?

– З охотою, — відповів він, з цікавістю розглядаючи екзотичне оздоблення кімнати.

На підлозі лежали товсті різнокольорові вірменські килими. Стіни обшиті темним деревом і оздоблені тканинами. Куди б він не дивився, він помічав дорогі, екзотичні дрібнички: китайську вазу на столі, різьблену дерев'яну маску з Сибіру, ​​що висіла над каміном, позолочений самовар, що стояв в компанії з азіатською порцеляною, численні скриньки та флакони із золота, срібла та перламутру. На стіні навпроти дверей висіло з десяток арабесок.

У розписах використовується орнамент із листя, стебел і квітів, поєднаних у складні геометричні елементи, додатково прикрашених декоративним арабським шрифтом.

Також Казанова звернув увагу на приголомшливу перську мініатюру з фігурами людей і тварин, яка порушувала заборону Пророка увічнювати зображення живих істот.