Верн Ж. Діти Капітана Грната

Підійшовши до візка, Гленарван сказав Елен, що на залізниці скоїлося лихо, але змовчав про те, що до нього причетні злочинці. Не згадав він також і про зграю каторжан-утікачів, збираючись сповістити про це тільки Айртона. Маленький загін переїхав колію за кілька сотень метрів вище від мосту і продовжував свій шлях на схід.

Розділ XIII ПЕРША НАГОРОДА З ГЕОГРАФІЇ

На обрії, милі за дві від залізниці, підносячись над рівниною,' вимальовувалися довгасті профілі кількох пагорбів. Фургон невдовзі в’їхав у вузькі звивисті ущелини. Ці ущелини вивели наших мандрівників до чарівної місцевості, де, розбившись иа маленькі гайки, росли у своїй справді тропічній розкоші дерева.. Серед них були чудові казуарини, які, здавалося, запозичили в дуба могутній стовбур, в акацій — пахучі суцвіття, а в сосни — твердість синьо-зеленого листя. З їхнім віттям спліталося вигадливе конусоподібне верхів’я на диво струнких добірних у своїй красі банксій — Ьапкса Іа^оНа. Великі кущі зі звислим гіллям були схожі на зелені водоспади, що ллються з переповнених водойм.

Погляди захоплено блукали серед усіх цих чудес природи, не знаючи, на якому з них зупинитися.

Маленький загін на хвилину затримався. Айртон за наказом Елен зупинив биків, і колеса перестали рипіти по кварцовому піску. Між гайками розстелялися довгі зелені килими, і якісь правильно розташовані пагорби розділяли їх иа доволі чіткі квадрати, що нагадували велику шахівницю. Паганель одразу збагнув призначення цих відлюдних зелених пагорбів, так поетично пристосованих для довічного спочинку/ Це були чотирикутні могили тубільців, що нині майже суцільно поросли травою і тому лише зрідка потрапляють на очі мандрівникам иа австралійській землі.

— Це гаї смерті, — сказав він.

Не було сумніву, перед очима подорожніх був цвинтар тубільців, але він дихав такою свіжістю, був такий тінистий, такий затишний, так звеселяли його зграйки птахів, що аж ніяк не навіював смутку. Могили, що їх колись дикуни тримали в бездоганному вигляді, тепер уже зникали під нестримним наступом трави. Навала європейців змусила австралійців залишити ці землі, де спочивали їхні предки, і було зрозуміло, що колоністи в найближчому майбутньому перетворять ці цвинтарі на пасовища. Ось чому ці гайки зустрічаються зовсім зрідка, і нога байдужого мандрівника часто ступає по землі, в якій сховані останки нещодавно вимерлого покоління.

Паганель і Роберт, випередивши своїх супутників, їхали тінистими алейками між цими зарослими травою могильними насипами. Вони розмовляли між собою, освічуючи одне одного, бо географ запевняв, що йому дуже багато дають бесіди з юним Грантом. Але не проїхали ці двоє друзів і чверті милі, як Гленарван побачив, що вони зупинилися, потім позлазили з коней і нагнулися до землі. їхні промовисті жести свідчили про те, що вони натрапили иа щось надзвичайно цікаве.

Айртон погнав биків, і візок невдовзі наздогнав двох друзів. Одразу стало зрозуміло, чому зупинилися і чим були так здивовані Паганель і Роберт. У затінку чудової банксії солодко спав хлопчик-тубілець років восьми, одягнений у європейський одяг. Про те, що хлопчик родом з центральних областей Австралії, промовисто говорило його кучеряве волосся, майже чорна шкіра, приплюснутий ніс, товсті губи і надто довгі руки; але кмітливе обличчя дитини та його одяг свідчили, що маленький австралієць уже трохи скуштував цивілізації.

Елен, зацікавившись хлопчиком, зійшла з візка, і невдовзі весь загін оточив маленького тубільця, що досі міцно спав.

— Бідолашне дитя! — мовила Мері Грант. — Невже він заблукав у цій пустелі?

— Мені здається, — сказала Елен, — що він прийшов здалеку, щоб відвідати ці гаї смерті. Тут, напевно, спочивають ті, кого він любив.

— Його не можна так залишити, — сказав Роберт, — адже він зовсім один і...

Але жаліслива фраза Роберта залишилася незакінченою: маленький австралієць, не прокидаючись, повернувся на другий бік, і всі на превеликий свій подив, побачили прикріплену до спини хлопчика табличку, де було написано англійською: «Толіне. Має бути доставлений до Ехуку під наглядом залізничного кондуктора Джефрі Сміта. Сплачено наперед».

— Пізнаю англійців! — вигукнув Паганель. — Вони виряджають дитину, наче посилають якийсь пакунок, і пишуть на ньому адресу, немов на конверті. Щоправда, мені казали про те, що в них так заведено, але я не йняв цьому віри.

— Нещасна дитина! — мовила Елен. — Чи не їхав він у тім поїзді, що зійшов з рейок? Може, батьки його загинули і він тепер залишився сам-один у всьому світі?

— Не думаю, — сказав Джон Манглс. — Цей плакат, навпаки, показує, що він подорожував один.

— Він прокидається, — повідомила Мері Грант.

Справді, дитина прокидалася. Вона розплющила очі, потім знову заплющила, освітлена яскравим денним світлом. Елен узяла його за руку. Хлопчик підвівся і з подивом, почав розглядати мандрівників. У першу мить на обличчі дитини відбився страх, але присутність Елен заспокоїла його.

— Ти розумієш англійську, друже? — звернулася до нього молода жінка.