Верн Ж. Діти Капітана Грната

— Розумію і розмовляю, — відповів хлопчик рідною мовою мандрівників, але з дуже помітним акцентом — так, як звичайно говорять англійською мовою французи.

— Як тебе звуть? — спитала Елен.

— Толіне, — відповів маленький австралієць.

— А, Толіне! — вигукнув Паганель. — Якщр я не помиляюся, австралійською це означає «кора дерева»?

Толіне ствердно хитнув головою і знову став розглядати мандрівниць.

— Відкіля ти? — продовжувала розпитувати Елен.

— Я з Мельбурна і їхав потягом.

— Ти був у тому потягу, що зійшов з колії на Кемденському мосту? — запитав Гленарван.

— Так, сер.

— Ти подорожуєш один?

— Один. Превелебний отець. Пакстои доручив мене Джефрі Сміту. На превелике горе, бідного кондуктора вбили.

— А ти нікого більше не знав у цьому поїзді?

— Нікого, сер.

Але куди ж брело хлоп’я через ці пустельні місця і чому залишило воно Кемденський міст? Елеи запитала його про це.

— Я йду до свого племені в Лаклаи, — пояснив Толіне. — Мені хочеться побачити своїх рідних.

— Вони австралійці? — запитав Джон Манглс.

— Австралійці з Лаклану.

— І в тебе є батько, мати? — запитав Роберт Грант.

— Є, братику, — відповів Толіне, простягаючи руку юному Гранту.

Роберт, розчулений почутим словом «братик», одразу поцілував маленького австралійця, і хлопчики подружилися.

Мандрівники, зацікавлені відповідями маленького дикуна, посідали всі довкола нього. Сонце вже ховалося за високі дерева. Місце здавалося зручним для стоянки, особливої потреби поспішати не було, і тому Гленарван розпорядився зупинитися тут на ніч. Айртон розпряг биків, стриножив їх за допомогою Мюльреді і Вільсона і пустив пастися на волю. Напнули намет. Олбінет приготував вечерю. Толіне хоч і не одразу, але погодився повечеряти разом з ними, бо був дуже голодний. Сіли до столу. Хлопчики посідали поруч. Роберт вибирав кращі шматочки для свого нового товариша, а маленький тубілець брав їх із трохи збентеженим виглядом, і це було дуже мило.

Розмови під час обіду не припинялися. Всі поставилися з великою уважністю до дитини, всі розпитували його. Мандрівникам хотілося дізнатися про його історію. Вона була дуже нескладна. Минуле Толіне було таким самим, як і минуле багатьох тубільців, яких у ранньому віці сусідні з колоніями тубільні племена віддавали иа виховання благодійним товариствам. Австралійці — народ лагідний. Вони не відчувають до англійських загарбників такої ненависті, як новозеландці і ще, може, деякі тубільні племена Північної Австралії. Тубільців нерідко можна бачити у великих містах: в Аделаїді, Сіднеї, Мельбурні, де вони походжають у своєму досить дивному вбранні, торгують дрібними кустарними виробами, мисливським і рибальським знаряддям, зброєю. Ватажки деяких племен дозволяють своїм дітям здобути англійську освіту.

Так вчинили і батьки Толіне, справжні дикуни великого Лаклан-ського краю, що простягся по той бік Муррею. Хлопчик п’ять років жив у Мельбурні, але досі ще не бачив нікого зі своїх. Проте невгасима любов до своєї родини жила в серці Толіне, і він не злякався нелегої подорожі через пустелю, аби тільки дістатися до рідного племені, можливо, розсіяного вже по всій Австралії. Він прагнув побачитися зі своєю родиною, якої, може, вже й немає.

— А зустрівшись зі своїми батьками і поцілувавши їх, ти знову повернешся до Мельбурна, дитино моя? — спитала в нього Елен.

— Так, місіс, — відповів Толіне, з щирою ніжністю дивлячись иа молоду жінку.

— А що ти робитимеш, коли виростеш?

— Хочу вирвати моїх братів із злиднів і неуцтва: хочу вивчити їх.

Ці слова, що з таким почуттям вихопилися у восьмирічного

австралійця, викликали у всіх захоплення. Паганель був вкрай зворушений і відчув справжню симпатію до маленького тубільця. А слід зазначити, що до цієї миті маленький тубілець, вбраний у європейський одяг, не дуже був йому до вподоби. Адже він, Паганель, поїхав до Австралії не для того, щоб побачити австралійців у сюртуках, — йому хотілося бачити па них не одяг, а саме татуювання. «Пристойний» одяг хлопчика сплутував усі його уявлення про тубільців. Але почувши захоплені слова Толіне, він змінив свою думку про нього і проголосив, що став шанувальником маленького австралійця.

А кінець розмови зробив поважного географа кращим другом хлопчика. Коли Елен звернулася до Толіне з питанням, де він навчається, той сказав, що він є учнем Нормальної школи в Мельбурні, якою керує превелебний отець Пакстон.

— Чого ж тебе навчають у цій школі? — запитала Елен.

— Я вивчаю там Біблію, математику, географію...

— О, географію! — вигукнув жваво Паганель.

— Так, сер, — відповів Толіне. — Перед січневими канікулами я навіть одержав першу нагороду з географії.

— Ти одержав нагороду з географії, мій. хлопчику?

— Ось вона, сер; — мовив Толіне, витягаючи з кишені книжку.

То була Біблія в гарній обкладинці. На зворотному боці першої сторінки стояв напис: «Нормальна школа в Мельбурні. Перша нагорода з географії учию Толіне з Лаклана».