Верн Ж. Діти Капітана Грната

Ця непростима безтурботність змушувала Джона Манглса бути насторожі і безперервно спостерігати за ходом судна. Не раз Мюльреді і Вільсон кидалися виправляти кермо, коли бриг готовий був лягти набік. Часом Білль Галлей гримав на обох матросів, страшенно лаючись. Ті були не схильні терпіти такі грубощі, і їм дуже хотілося зв’язати п’яницю і зачинити його в' трюмі до кінця переходу. Але Джон Манглс зупиняв матросів, стримував їхнє справедливе обурення.

Однак становище судна дуже непокоїло молодого капітана. Не бажаючи, завдавати клопоту Гленарванові, він сказав про своє занепокоєння майору і Паганелю. Мак Наббс дав йому ту ж пораду, що й Мюльреді та Вільсон.

— Коли ви вважаєте за потрібне, Джоне, — сказав майор, — без вагань беріть иа себе командування, або — якщо ви віддаєте перевагу цьому виразу — керівництво судном. Коли ми висадимося в Окленді, п’яниця цей знову стане хазяїном свого брига і тоді нехай як захоче перевертається разом з ним і тоне.

— Звичайно, містере Мак-Наббс, я так і вчиню, коли в цьому виникне потреба, — відповів Джон Манглс. — Доки ми у відкритому морі, досить одного нагляду. Ні я, ні мої матроси не залишаємо палуби. Але якщо цей Білль Галлей не протверезиться, коли ми наближатимося до берега, я, мабуть, потраплю в дуже скрутне становище.

— Хіба ви не зможете взяти правильний курс? — запитав Паганель.

— Це буде нелегко зробити, — відповів Джон. — Важко повірити, але, уявіть собі, на цьому судні немає морської карти.

— Невже?

— Це справді так. «Макарі» здійснює каботажне плавання тільки між Еденом і Оклендом, і Білль Галлей так вивчив ці місця, що не потребує жодних обчислень.

— Вігі, мабуть, вважає, що бриг сам знає дорогу і йде. куди треба, — сказав Паганель.

— Ну, я щось не вірю в судна, які самі йдуть куди треба, — озвався Джон Манглс. — І якщо тільки Білль Галлей буде п’яний і біля берега, то цим він заведе нас у велику скруту.

— Сподіватимемося, що поблизу берегів цей п’яниця візьметься за розум, — мовив Паганель.

— Отже, якщо виникне потреба, ви не зможете привести «Макарі» до Оклендського порту? — запитав Мак-Наббс.

— Без карти узбережжя зробити це неможливо. Береги там дуже небезпечні. Це низка невеликих, неправильних і вигадливих фіордів, що нагадують фіорди Норвегії. Там багато рифів, і щоб уникнути їх, треба добре знати місцевість. Хоч би яким міцним було судно, воно неминуче розіб’ється вщент, якщо його кіль наштовхнеться иа одну з підводних скель.

— І тоді тим, хто пливе на такому судні доведеться шукати порятунку тільки на березі? — запитав майор.

— Так, містере Мак-Наббс, у тому разі, якщо погода дозволить це зробити.

— Ризикований вихід, — зауважив Паганель. — Адже береги Нової Зеландії не дуже гостинні: на суходолі загрожує не менша небезпека, аніж иа морі.

— Ви маєте на увазі маорі, пане Паганель? — запитав Джон Манглс.

— Так, друже мій. Серед моряків, що плавають океаном, вони зажили поганої слави. Це не боязкі австралійці, а тямуще, кровожерне плем’я, людожери, від яких марно чекати гостинності.

— Отже, якщо б капітан Грант зазнав аварії біля берегів Нової Зеландії, ви б не порадили там його розшукувати? — запитав майор.

— Шукати слід було б тільки на узбережжі, — відповів географ, — бо там, може, пощастило б знайти сліди «Британії», але заглиблюватися далі на суходіл ризиковано. Європеєць, що наважується проникнути в ці краї, потрапляє до рук маорі, а їхні бранці приречені па неминучу смерть. Я спонукував моїх друзів перетнути пампаси, перетнути Австралію, але ніколи не навернув би їх на стежки Нової Зеландії. Хай вбереже нас доля від цих лютих тубільців!

Паганель мав усі підстави для своїх побоювань. Острови ці зажили жахливої слави: майже всі їх відкриття пов’язані з кривавими подіями.

Серед мореплавців, які загинули мученицькою смертю, а їх кількість чимала, дуже багато тих, кому вкоротили життя повозе-ландці. Початок цьому кривавому літопису канібалізму поклали п’ять матросів Авеля Тасмана, забитих і з’їдених тубільцями. Та ж доля судилася капітану Туклею і всім матросам його шлюпки. Пожерли новозеландці п’ятьох рибалок із судна «Сідней-Ков», яких вони захопили у східній частині протоки Фово. Слід ще згадати про чотирьох матросів зі шхуни «Брати», вбитих у гавані Моліне, про кількох солдатів генерала Гейтса, про трьох дезертирів із судна «Матільда», щоб, нарешті, назвати ім’я капітана Марі-она дю Френа і розповісти про його трагічну долю.

Одинадцятого травня 1772 року, вже після першої подорожі Кука, французький капітан Маріон став на якорі зі своїми суднами «Маскарен» і «Кастрі»; останнім командував його помічник, капітан Крозе. Підступні новозеландці зустріли новоприбулих надзвичайно радо. Вони навіть перед французами удали із себе боязких. Щоб приручити їх, довелося робити їм подарунки, різні послуги, щодня дружньо спілкуватися з ними.

їхній вождь, тямовитий Такурі, за словами Дюмон-Дюрвіля, належав до племені вангароа і був родичем тубільця, якого за два роки до цього по-зрадницьки вивіз із собою Сюрвіль.