Верн Ж. Діти Капітана Грната

Капітана Крозе иа судні не було: він ночував у таборі, в лісі. Через це необхідних заходів вжив старший офіцер Дюклемер. Він відрядив з «Маскарена» шлюпку з офіцером і загоном солдатів. Цьому офіцеру наказали передусім рятувати теслярів. Він проплив уздовж узбережжя, побачив викинутий на мілину катер капітана Маріона і висадився па берег.

Капітан Крозе, який, як уже було сказано, ночував у лісі, нічого не знав про різанину. Близько двох годин пополудні він побачив загін солдатів. Передчуваючи щось лихе, Крозе кинувся їм назустріч і довідався про те, що сталося. Занепокоєний тим, що лихо, яке сталося, може деморалізувати його команду, Крозе заборонив розповідати їм про нещастя.

ТиКі часом юрби тубільців зайняли всі навколишні горби. Капітан Крозе наказав узяти із собою найголовніші інструменти, решту закопати в землю, а сараї підпалити. Коли наказ був виконаний,. він почав відступати; під його командуванням було шістдесят людей.

Тубільці йшли за ними, вигукуючи: «Такурі маті Маріон!» ¹ Дикуни сподівалися, Що, почувши звістку про загибель їхнього

«Такурі убив Маріона!

командира, вони підупадуть духом. Матроси, вкрай розлючені, хотіли було кинутися на дикунів, та капітан Крозе зупинив їх.

Вони подолали пішки вісім кілометрів, після чого дістались берега і, з’єднавшись з матросами з другого табору, посідали в шлюпки. Тисяча дикунів, що досі сиділи иа березі, ие вдаючись до якихось дій, підхопилися, щойно човни вийшли в море, і закидали човни камінням. І тоді чотири матроси, добрі стрільці, відкрили вогонь і один по одному повбивали всіх вождів, на превеликий подив дикунів, що не мали жодного уявлення про вогнепальну зброю.

Капітан Крозе, повернувшись на «Маскарен», негайно ж послав шлюпку з загоном солдатів на острівець Моту-Аро. Під охороною цього загону хворі, які перебували на острівці, провели там ще одну ніч, а вранці їх перевезли на судна.

Наступного дня охорону на Моту-Аро посилили додатковим загоном солдатів. Треба було звільнити острівець від тубільців, яких там було дуже багато, а потім уже продовжувати запасатися прісною водою. Поселення Моту-Аро налічувало триста мешканців. Французи напали на них. Шістьох ватажків вони убили, інших дикунів прогнали-геть багнетами, а селище спалили. ,

Однак «Кастрі»' йе міг знову вийти в море без щогл. Крозе довелося відмовитися від використання кедрових стовбурів, і він наказав полагодити старі щогли. Робота з постачання суден прісною водою тривала. Так минув місяць. Дикуни не раз робили спроби повернути Моту-Аро, але домогтися цього не змогли. Щойно наближалися піроги, як гарматні постріли перетворювали їх на тріски.

Нарешті щогли полагодили. Залишалося довідатися, чи не врятувався хто із шістнадцяти жертв, а потім помститися за всіх інших. Шлюпка з офіцерами і загоном солдатів вирушила до того селища, де жив Такурі. При наближенні шлюпки цей підступний і боягузливий вождь, одягнений у шинель командира Маріона, втік. Хижки його в селищі були ретельно обшукані. У хижці Такурі знайшли череп людніш, яку недавно засмажили. На ньому ще виднілися сліди зубів людожера. Тут таки висіло людське стегно. Були знайдені сорочка Маріона з закривавленим коміром, одяг і пістолети юного Водрікура, зброя, що була на шлюпці, купа одягу, подертого на шмаття. Трохи далі, в іншому селищі, знайшли вичищені і зварені людські тельбухи.

Усі ці беззаперечні докази вбивства і людожерства були зібрані. Людські останки поховали, віддавши належну шану жертвам. А потім селище Такурі і його співучасника ГІікі-Оре були спалені. Чотирнадцятого червня 1772 року обидва судна залишили ці фатальні місця.

Такі жахливі події, і їх повинен пам’ятати кожний мандрівник, ступаючи на землю Нової Зеландії. І необачним буде той капітан, який знехтує цим попередженням. Новозеландці і донині підступні і ласі на людське м’ясо. У цьому, хоч як він любив Нову Зеландію, пересвідчився і Кук під час своєї другої подорожі 1773 року. Шлюпка одного з його кораблів, відряджена сімнадцятого грудня иа новозеландський берег за травою, так і не повернулася. На шлюпці знаходився мічман з дев’ятьма матросами. Капітан цього судна Фюрно, турбуючись про долю своєї команди, послав на її розшуки лейтенанта Бюрнея. Той, висадившись на місці, де причалила шлюпка, натрапив иа жахливу картину різанини й варварства, згадка про яку, за його словами, «змусила його здригнутися. Навкруги, розкидані на піску; валялися голови, тельбухи, легені наших товаришів, поряд собаки доїдали рештки».

На закінчення цього кривавого переліку слід згадати про напад, вчинений 1815 року новозеландцями на судно «Брати», а також загибель 1820 року від рук тих же новозеландців усієї команди судна «Бойд» (разом з капітаном). Нарешті, першого березня 1829 року ватажок Енараро пограбував судно «Гаус», що прийшло із Сіднея. При цьому його орда людожерів убила кількох матросів, трупи яких потім засмажила і з’їла.

Така була та Нова Зеландія, куди йшов бриг «Макарі» зі своєю дурноголовою командою, що її очолював капітан-п’яниця.