Верн Ж. Діти Капітана Грната

Ні, закінчити поворот не пощастило: вітер одразу спав, і бриг перестав рухатися. Вал, що підкотився, підхопив його, підняв і зі страшною силою шпурнув на скелі. Фок-щогла з усім своїм оснащенням упала. Бриг двічі вдарився об скелі заднім кінцем кіля, потім, похилившись на правий борт на тридцять градусів, став нерухомо.

Скло в рубці розлетілося. Пасажири вибігли на палубу, але по ній котилися хвилі, і залишатися там було небезпечно. Джон Манглс, знаючи, що судно міцно вгрузло в пісок, попросив пасажирів повернутися в рубку.

— Кажіть правду, Джоне, — спокійним голосом звернувся до молодого капітана Гленарван.

— Правда, сер, полягає в тому, що на дно ми не підемо. Чи розіб’ють судно хвилі, — це інше питання, але ми матимемо час вжити потрібних заходів.

— Тепер північ?

— Так, сер, і треба почекати, поки розвидниться.

— А чи не можна спустити шлюпку?

— За такої хвилі і серед такого мороку це неможливо. До того ж ми навіть не знаємо, де можна висадитися на берег.

— Добре, Джоне, залишимося тут до ранку. У цей час Білль Галлей бігав, немов наві-жений, по палубі свого брига. Його матроси,

прийшовши до тями, висадили днище в барила з горілкою і почали пиячити. Джон передбачав, що це сп’яніння невдовзі призведе їх до якихось диких витівок. Розраховувати, що капітан зможе втримати свою команду, не доводилося — цей жалюгідний нікчема рвав на собі волосся, заламував в розпачі руки і думав тільки про свій вантаж, який не був застрахований.

— Я розорений! Я загинув! — кричав він, бігаючи від одного борту до другого.

Джон Манглс не став його розраджувати. Він порадив своїм супутникам мати при собі зброю, і всі вони приготувалися у разі потреби дати відсіч матросам. Ті пили горілку, супроводжуючи випивку жахливою лайкою.

— Нехай тільки хтось із цих мерзотників наблизиться до рубки — я вб’ю його, як собаку, — спокійно мовив майор.

Матроси, напевне, зрозуміли, що з ними церемонитися не стануть,

і тому, зробивши спробу пограбувати, кудись зникли. Джон Манглс перестав думати про цих п’яниць. Він з нетерпінням чекав світанку.

Бриг стояв зовсім нерухомо. Вітер ущух. Море потроху заспокоювалося. Очевидно, корпус судна міг протриматися ще кілька годин. Зі сходом сонця Джон Манглс сподівався роздивитися берег. Якщо до нього можна буде пристати, то ялик — єдиний засіб пересування, що залишився на судні, перевезе на берег і команду і пасажирів. Це доведеться зробити за кілька разів, бо він міг взяти не більше чотирьох осіб,- А шлюпку з судна, як уже згадувалося, зірвало і знесло могутньою хвилею.

Обмірковуючи небезпечне становище, в якому він зі своїми супутниками опинився, Джон Манглс, зіпершись на борт, дослухався до шуму бурунів, що аж клекотали. Він намагався розгледіти хоч щось крізь безпросвітний морок, що його оточував, і запитував себе, на якій відстані могла знаходитися від них ця така бажана і разом з тим така похмуро-непривітна земля. Буруни часто тягнуться на відстані кількох миль від узбережжя. Чи зможе легкий, тендітний човник витримати такий перехід?

Тоді як Джон Манглс, очікуючи перших променів сонця, розмірковував про це, пасажирки, заспокоєні молодим капітаном, спали на своїх ліжках. Нерухомість судна забезпечила їм кілька годин відпочинку. Гленарван, Джон Манглс і їхні супутники, не чуючи більше галасу п’яної в дим команди, також вирішили трохи поспати. О першій годині ночі на «Макарі», що й сам ніби задрімав на своєму піщаному ложі, запанувала цілковита тиша.

Близько четвертої години ранку на сході з’явилися перші проблиски зорі. Хмари посвітлішали в блідих променях світанку.

Джон Манглс знову піднявся на палубу. Мрячна завіса спустилася иа обрій. Якісь невиразні обриси непевно окреслювалися на значній висоті в ранкових випарах. Легкі брижі пробігали морем,

Джон Манглс став чекати. Помалу світлішало, схід загорявся червоним світлом. Мрячна завіса повільно піднімалася — з води почали виступати чорні скелі. Потім за білою смужкою піни вималювалася темна смужка, а високо над нею зайнялося, немов якийсь маяк, яскраве світло — це ще невидиме сонце освітило гостру вершину гори. Там була земля, менше ніж за дев’ять миль.

— ЗемляІ — закричав Джон МаигЛс.

Його супутники, розбуджені цим криком, вибігли на палубу брига і мовчки спрямували свої погляди на берег, що вимальовувався иа обрії. Гостинний чи ворожий до них, але він мав дати їм притулок.

— Де Білль Галлей? — запитав Гленарван.

-• Не знаю, сер, — відповів Джон Манглс.

— А його матроси?

— Сховалися, як і він.

— І, мабуть, як і він, п’яні як чіп, — додав Мак-Наббс.

— Розшукайте їх, — сказав Гленарван. — Не можна ж їх покинути на цьому судні.

Мюльреді і Вільсон спустилися в приміщення на бакові й відразу повернулися назад, бо там нікого не виявилося. Потім вони ретельно оглянули все судно, аж до самісінького трюму, але ні Білля Галлея, ні його матросів ніде не знайшли.

— Як, нікого? — сказав Гленарван.

— Чи не попадали вони в море? — запитав Паганель.