Верн Ж. Діти Капітана Грната

Розділ IV ПІДВОДНІ СКЕЛІ

Тим часом важкий перехід тривав. Другого лютого, через шість днів після відплиття, з «Макарі» ще не можна було розгледіти Оклендського узбережжя. Вітер, південно-західний, сприяв рухові брига. Але йому заважали зустрічні течії, і він ледве рухався вперед. Море було бурхливе. «Макарі» сильно гойдало, весь корпус його тріщав; судно занурювалося у хвилі і важко виринало. Погано напнуті ванти, бакштаги⁷⁴ і штаги недостатньо міцно тримали щогли, а сильна хитавиця розгойдувала їх.

На щастя, Білль Галлей, що взагалі не любив квапитися, не ставив багато вітрил, інакше щогли неминуче зламалися б. Джон Манглс не втрачав надії, що ця жалюгідна посудина допливе якось до порту, але йому було боляче дивитися на те, в яких жахливих умовах доводиться перебувати на бригу його супутникам.

Однак ні Елен, пі Мері Грант ні на що не скаржилися, хоча безперервний дощ змушував їх сидіти в рубці, де було задушливо

і дуже дошкуляла хитавиця. Тому, не звертаючи уваги па дощ, вони часто виходили на палубу, і тільки нестерпні пориви вітру змушували їх знову спускатися до тісної рубки, більш придатної для перевезення вантажів, ніж пасажирів, а надто пасажирок.

Друзі намагалися якось їх розважити. Паганель пробував був зацікавити їх своїми розповідями, але це йому не вдавалося. Сумне повернення гнітюче діяло на мандрівників. Ось чому вони, котрих так цікавили розповіді географа про пампаси і Австралію, були такими байдужими до розмов про Нову Зеландію. Адже вони пливли в цей похмурий край без наснаги, без мети, не за своїм бажанням, а під тиском фатальної необхідності.

З усіх пасажирів «Макарі» найбільше співчуття викликав Гленарван. Його рідко можна було бачити в рубці: він не міг сидіти на місці. Його нервова натура не могла змиритися з ув’язненням у тісній каюті. Весь день і частину ночі він проводив иа палубі, не звертаючи уваги ні на хвилі, що хлюпали через борт, пі на дощові потоки. Він то стояв, обіпершись па поручні, то в гарячковому збудженні ходив по палубі, вдивляючись у навислий морок. Коли туман на короткий час розсіювався, Гленарван ие відривався від підзорної труби. Здавалося, він запитував про щось ці німі хвилі; йому хотілося розірвати помахом руки цю завісу туману, це скупчення випарів, що застеляло обрій. Він не міг упокоритися своїй долі, і обличчя його виявляло глибоке страждання. Це була енергійна людина, досі щаслива і впевнена в собі, яка нараз втратила

і те і друге.

Джон Манглс не залишав Гленарвана наодинці і разом з ним терпів усі прикрощі негоди. Цього дня Гленарван особливо настирно вдивлявся в прориви імли на обрії.

— Ви шукаєте землю, сер? — запитав Джон Манглс.

Гленарван заперечливо похитав головою.

— Однак ви, напевно, з нетерпінням чекаєте тої миті, коли залишите цей бриг, — мовив молодий капітан. — Ми мали побачити вогні Оклендського порту ще тридцять шість годин тому.

Гленарван нічого не відповів. Він продовжував дивитися в підзорну трубу в той бік, звідки дув вітер.

— Земля ие там, — сказав Джон Манглс. — Дивіться праворуч, сер.

— Навіщо, Джоие? — сказав Гленарван. — Я шукаю не землю.

— А що ж, сер?

— Мою яхту! Мій «Дункан»! — гнівно відповів Гленарван. — Адже він повинен плавати в цих водах, грабуючи, служачи своєму лиховісному піратському ремеслу! Кажу вам, Джоне, він тут, на цьому шляху — між Австралією і Новою Зеландією. У мене є передчуття, що ми з ним зустрінемося.

— Краще б нам не зустрічатися, сер!

— Чому, Джоне?

— Ви забуваєте, сер, у якому ми опинилися становищі. Що могли б ми вдіяти на цьому бригу, коли б «Дункан» погнався за нами? Ми не змогли б навіть втекти від нього.

— Втекти, Джоне?

— Так, сер! Ми марно намагалися б це зробити! Нас би захопили, і ми б опинилися в руках цих негідників, а Бен Джойс показав уже, що він не зупиниться перед злочином. Йдеться не про наше життя — ми захищалися б до останньої краплини крові. Але подумайте, сер, про наших супутниць!

— Бідолашні жінки! — прошепотів Гленарван. — У мене крається серце, Джоне, і часом я впадаю у відчай. Мені здається, що на нас чекає нове лихо, що проти нас повстала доля, і мені стає страшно.

— Вам, сер?

— Не за себе, Джоне, але за тих, кого я люблю і кого любите ви.

— Заспокойтеся, сер, — відповів молодий капітан. — Боятися нема чого. «Макарі» йде погано, але все-таки йде. Білль Галлей — тупа скотина, але ж я тут, і коли побачу, що підходити до берега ризиковано, то поведу судно назад у море. Отже, з цього боку майже нічого або навіть зовсім нічого нам не загрожує. А ось опинитися поряд з «Дунканом» було б жахливо, і якщо ви, сер, прагнете побачити його, то нехай це прислужиться для того, щоб уникнути зустрічі з ним, щоб піти від нього.

Джон Манглс мав рацію: зустріч з «Дунканом» була б фатальною для «Макарі». Пірати були страшні саме в цих водах, де вони могли вільно розбишакувати. На щастя, упродовж цього дня яхта ие з’явилася, і можна було сподіватися, що в шосту ніч, яка минула відтоді, як вони залишили бухту Туфольд, вони її теж не зустрінуть.