А втім, ніч, очевидно, мала бути жахливою. Стемніло майже раптово о сьомій годині вечора. Небо вкрилося хмарами. Інстинкт моряка заговорив навіть у н’япого Білла Галлея. Протираючи очі і трясучи своєю великою рудою головою, капітан вийшов з каюти, на повні груди втягнув у себе повітря — так, наче випив для свого протверезіння склянку води, — і заходився оглядати вітрила. Вітер посвіжішав і, повернувши на чверть румба' на захід, гнав судно до Новозеландського берега.
Білль Галлей із лайкою накинувся на матросів, звелів їм забрати брамселі. Джон Манглс схвалив цей захід капітана, але нічого не сказав йому. Він вирішив не починати жодних розмов з цим грубіяном. Але ні молодий капітан, ні Гленарван не пішли з палуби. За дві години вітер подужчав, і Білль Галлей наказав узяти марселі на рифи. З цією роботою важко було б упоратися команді з п’яти осіб, коли б иа «Макарі» не були встановлені подвійні реї американської системи. Досить було спустити верхню рею, щоб марселі скоротилися до мінімальних розмірів.
Минуло ще дві години. Море ставало дедалі бурхливіше. Хвилі так різко вдарялися об бриг, що здавалося — він уже натрапив на підводні скелі, хоча це тільки здавалося. Важкий корпус брига, піднімаючись, ледве долав хвилю, і тому хвилі, що насувалися позаду, часто хлюпали через борт і заливали палубу. Шлюпку, що висіла над лівим бортом, змило таким валом.
Джон Манглс непокоївся. Іншому судну були б ие страшні ці, по суті, не такі вже й грізні хвилі, але неповороткому «Макарі» можна було легко в одну мить піти на дно, бо коли він пірнав у хвилі, палубу заливали могутні потоки води і, не знаходячи достатньої кількості жолобів для стоку, загрожували потопити бриг. Для того щоб вода знаходила вихід, годилося б прорубати сокирами отвір у верхній частині бортів, але Білль Галлей не погодився вдатися до цього запобіжного заходу. Проте «Макарі» загрожувала ще більша небезпека, і запобігти її вже не було часу.
Близько половини дванадцятої ночі до Джона Манглса і Віль-сона, що стояли біля борту на завітряному боці, раптом донісся якийсь незвичайний шум. Інстинкт моряків змусив їх насторожитися. Джон схопив матроса за руку.
— Прибій! — сказав він.
— Так, — відповів Вільсон, — це хвилі розбиваються об рифи.
— Не далі як за два кабельтових?
— Не далі, ^ам земля.
Джон перехилився через борт, подивився на темні хвилі і крикнув: . .
— Лот, Вільсоне, лот!.
Хазяїн «Макарі», що стояв на носі, очевидно, не розумів свого становища. Вільсон вихопив з бака лот і кинув його у воду. Мотузка заковзала між його пальцями. На третьому вузлі лот зупинився.
— Три сажні! — крикнув Вільсон.
— Капітан, ми біля рифів! — вигукнув Джон, підбігаючи до Білля Галлея.
Помітив Джон Манглс чи ні, як Галлей знизав плечима, не мало значення, але молодий капітан метнувся до керма, повернув румпель, а Вільсон, покинувши лот, став підтягувати марсель, щоб поставити бриг за вітром. Матрос, що стояв біля стерна, якого Джон Манглс із силою відштовхнув, був здивований цим раптовим нападом.
— Віддавай! Віддавай! — кричав мододий капітан, повертаючи бриг таким чином, щоб обминути підводні скелі.
Протягом півхвилини судно йшло, майже черкаючи рифи правим бортом, і хоч яка темна була ніч, Джон побачив сажнів за чотири від «Макарі» білі гребені прибою. Тоді Білль Галлей, зрозумівши нарешті, яка небезпека загрожує судну, злякався. Не дуже тверезі матроси ніяк не могли збагнути, чого хоче від них капітан. Безладна мова, суперечливі його накази свідчили про те, що дурноголовий п’яниця зовсім не володіє собою. Галлей був украй здивований: він вважав, що земля від них не менше ніж за три-дцять-сорок миль, а вона виявилася зовсім поруч, за якихось вісім миль. Судно віднесло течією вбік від його звичайного шляху, і це жалюгідного капітана захопило зненацька.
Завдяки швидкому маневру Джона Манглса «Макарі» уник підводних скель. Але Джон Манглс не знав фарватеру. Може, рифи оточували його з усіх боків? Вітер гнав бриг просто на схід,
і щохвилини можна було наштовхнутися на якусь підводну скелю.
Невдовзі шум прибою почав наростати праворуч. Знову Джо-нові Мангдсу довелося лавірувати. Перед форштевнем судна вирував один бурун за другим. Треба було будь-що вийти у відкрите море. Але чи вдасться зробити потрібний для цього поворот на такому неповороткому судні з невеликою кількістю вітрил? Шансів на успіх було небагато, але все-таки треба було наважитися на цей маневр.
— Кермо на борт! До краю! — крикнув Джон Манглс Вільсону.
«Макарі» наближався до нової смуги підводних скель. Запінилися буруни. Настала мить болісного чекання. Хвилі світилися від піни, спалахуючи фосфоричним світлом. Море ревіло.
Вільсон і Мюльреді, нахилившись, щосили налягали на штурвал. Раптом корабель страшенно струсонуло: «Макарі» наштовхнувся на підводну скелю. Ватер-штаги тріснули, і тому фок-щогла стала менш стійкою. «Чи. ж пощастить закінчити поворот без наступних аварій?» — промайнуло в голові у Джона Манглса.