Верн Ж. Діти Капітана Грната

Сумно провели мандрівники свій останній вечір в Австралії. Думки їх мимоволі роїлися довкола цієї країни, де вони зазнали стільки лиха. Пригадували, здавалося б, небезпідставні надії, що спалахнули в них на мисі Бериуллі і що їх так жорстоко розбили в бухті Туфольд. Паганель був у якомусь гарячковому збудженні. Джон Манглс, що стежив за ним з часу події На річці Сноуї, відчував, що географові щось кортить сказати, але він ие наважу; ється це зробити. Багато разів він насідав на нього з питаннями, але так нічого і не домігся. Проте цього ж вечора, проводжаючи вченого до його кімнати, Джон запитав, чому він так нервує.

— Джоне, — відповів ухильно географ, — мої нерви в такому самому стані, що й завжди.

— Пане Паганель, — рішуче сказав Джон Манглс, — ви щось приховуєте від нас, і це вас мучить!

— Ну, нехай і так! А що я можу з цим вдіяти? — вигукнув, палко жестикулюючи, географ.

— А з чим саме ви нічого не можете вдіяти?

— Радість — з одного боку, розпач — з другого.

— Ви водночас і радієте і впадаєте в розпач?

— Так, я і радію і впадаю в розпач, що потраплю до Нової Зеландії.

— Чи не буде у вас якихось нових указівок? — жваво поцікавився Джон Манглс. — Чи, бува, не натрапили ви знову на сліди капітана Гранта?

— Ні, друже Джон! З Нової Зеландії не повертаються. Проте... Одне слово, ви знаєте людську натуру: доки дихаєш — сподіваєшся. Адже мій девіз: «Spiro — spero»¹. І це найкращий девіз у світі!

Розділ II МИНУЛЕ ТІЄЇ КРАЇНИ, КУДИ ВИРУШАЮТЬ НАШІ МАНДРІВНИКИ

Наступного дня, двадцять сьомого січня, пасажири брига «Макарі» розташувалися в його тісній рубці. Білль Галлей, звісно, не запропонував своєї каюти мандрівницям, але про це шкодувати не доводилося, бо Цей барліг був вартий свого ведмедя.

О пів на першу пополудні, під час відпливу почали зніматися з якоря. З великими зусиллями пощастило відірвати його від дна.

Поки дихаю — сподіваюся» (лат.).

З південного заходу дув помірний вітер. Один за одним підняли вітрила. П’ятеро матросів брига робили це невміло. Вільсон хотів був допомогти команді, але Галлей зупинив його, грубо сказавши, щоб він не втручався в те, що його не стосується. І відразу додав, що він, Галлей, звик сам виходити зі скрутного становища і не потребує ніякої допомоги і ніяких порад.

Остання фраза стосувалася Джона Маиглса. Молодий капітан, спостерігаючи, як непрофесійно діють матроси, не міг стримати посмішки. Джон натяк Галлея взяв до відома і вирішив утрутитися в керування судном тільки тоді, коли судну через невмілість команди загрожуватиме небезпека.

Нарешті п’ятеро матросів, яких підганяла лайка хазяїна, підняли всі вітрила, і «Макарі» під нижніми вітрилами, марселями, брамселями, косими гротами і кліверами вийшов лівим галсом у відкрите море. Але, незважаючи на таке вітрильне оснащення, бриг ледве просувався вперед. Через свій занадто закруглений ніс, широке дно і важку корму «Макарі» був схожий на ті незграбні судна, що відомі в моряків під назвою «калоша».

Та з цим треба було миритися. На щастя, хоч як погано йшов «Макарі», а за п’ять, щонайбільше за шість днів він мав кинути якір на рейді Окленда. ' ¹

О сьомій годині вечора зникли з очей береги Австралії і маяк Еденского порту. Море було досить бурхливе, і хвилі утруднювали рух брига. Він важко занурювався в них. Пасажирів гойдало так, що вони не могли всидіти в рубці; однак вийти на палубу вони не могли через сильну зливу.

Кожний з пасажирів поринув у свої думи. Говорили мало. Елен і Мері Грант перемовилися кількома словами. Гленарвану не сиділося на місці, і він походжав з кутка в куток. Майор мовчки сидів на місці. Джон Манглс у супроводі Роберта час від часу виходив на палубу поглянути на море. Що ж до Паганеля, то він сидів у своєму кутку і бурмотів якісь незрозумілі безладні слова.

Де був подумки шановний географ? Був він там, куди вела його доля, — у Новій Зеландії. Паганель перебирав у голові всю її історію, і перед його очима поставало похмуре минуле цього краю.

Але чи була у всій її історії якась подія або випадок, на підставі якої ті, хто відкрив ці острови, могли вбачати в них материк? А сучасний географ або моряк — чи міг він назвати їх материком? Як бачимо, Паганель знову і знову повертався до тлумачення документа капітана Гранта. Це була якась одержимість, якась нав’язлива ідея. Його уява, збуджена єдиним словом, полинула до Нової Зеландії. Але одне-єдине бентежило його.

— Коіітин... контин... — повторював він. — Адже це означає континент — материк.

І він почав пригадувати мореплавців, які обстежували ці два великі острови південних морів.

Тринадцятого грудня 1642 року голландець Тасман, відкривши Ван-Діменову Землю, підійшов до невідомих тоді берегів Нової Зеландії. Протягом кількох днів він плив уздовж цих берегів, а сімнадцятого грудня його судно ввійшло до просторої бухти, що перетворювалась у вузьку протоку, яка розділяла два острови.