Вибране

Возвелич мене, мамо. А я ж бо тебе возвеличу
тьмяним болем своїм і любов’ю, тугою, як смерть.
Усамітнений, сивий, гінкий, не молю і не кличу —
поминув мені світ і пішов, мов з-під ніг, шкереберть.
Та караюсь тобою. Одною тобою, кохана,
сивиною твоєю, сльозою, крутою, мов сіль.
Ти мій дар піднебесний, моя незагоєна рана,
перший спалах моїх геніально-чутких божевіль.
Бачу, ставши в кутку, насилаєш молитви до Бога:
запомож мені, Отче, і визволи сина з ярма,
заки довга моя не урвалась навіки дорога,

заки сина єдиного не поховала тюрма.
І спрацьовані руки, мов кореневища дубові,
вузлуваті, скоцюрблені, скляклі, неначе горіх,
пишуть вір ієрогліфи, крики своєї любові,
осягнути якої немога і навіть зближатися гріх.
У кутку при іконі простоїш, як свічка, до рання,
не збіжить ні сьоза: Богородиці плакати — гріх.
Шарлатовою скрипкою скрипне раптове світання,
бо й не зчулася ревна, як рання зоря зайнялась.
Запомоги прошу, мій Владико, мій Господи, сили
дай достояти тут, щоб для сина себе не згубить.
Світ немилий без тебе, моя Богородице сива.

Дай побачити тільки, зирну на хаплиночку-мить.
Бо, напевне, і в смерть я рушатиму вслід за тобою,
ув огонь і у воду. Тож тільки твої небеса
розпадуться колись над моєю тяжкою бідою,
і набезвік пробуде твоя вечорова краса.
І над тим над вишневим, над карим твоїм повечір’ям,
як веселка тремка, лазуровий твій усміх сумний
затріпоче, заграє над всім пережуреним миром
і спаде з пеленою зірок зворохоблений рій.

«Мов кінокадри — буйне це життя...»

Мов кінокадри — буйне це життя

поза дротами. Тлум тяжких будівель,
вогні вечірні — жовті і німотні,
під кронами, заховані од ока
стороннього — юнак і юнка,
а над усім — пухнаста сиза тінь
од велетенської, мов лебідь, хмари.
Невже ж це ти, моя свята нудьго,
обведена муаром? Ти це, справді?
Ота, що сни сколошкує мої
і спати не дає? Невже так мало
відведено людині для бажань
і успокоєнь? Сліпота! Само-

подовження — на власну ж душу.
Рідіє консистенція, і дух
життєвий твій розлито по усюдах
до невпізнання власного єства
і голосу. Ні, визволяйся, рабе,
із власних пут. Бо займища твої
усі облудні. Знай: благословенне
самообмеження, маління, втрата
окрадливих орбіт. Бо простір серця
людині визначено з правіків.

29.5.1972

«Це час покар. Останнє — хто єси?..»