Вибране

Є дві надії. Перша: білий світ,
що став на голову, таки нарешті
постане світом, а не тьмою. Друга:
небавом ти кінець наблизиш свій
і твердю станеш. Бо немає сил
терпіти, щоб талан твій став комусь
за власність. Бо нема для тебе сили,
якій ти б міг коритися. Пощо,
себе дійшовши, знову повертати
із гирл до перших витоків? Навіщо
переінакшувати родовід

і річище пролитих екзистенцій
змістити, ніби серця перестук?
Є тільки дві надії. Але ти
існуєш не між них, але під ними,
без них існуєш. І ніщо тебе
на світі не здивує. Надто рано
цей світ назвали світом. Надто пізно
людина спрагла власного єства,
допіру все згубивши. Надто щедрий
був Бог для нас. І надто нерозумно
пускати смерть попереду життя,
аби змертвити все, що нас чекає

в прийдешньому. О власна клітко,
о ребра здвоєні! О мудрість ґрат.
Є дві надії. Але край, здається,
лише один: усевельможна смерть.

«Ледь очі стулиш — дерево росте...»

Ледь очі стулиш — дерево росте
і павіттям, немов судини чорні,
тобі всю душу оплете, огорне
і серед ночі цвітом процвіте.
Під райським деревом кохана жде,
а яблука червоно-золотаві

мій син збирає в радості і славі
його за руку Пан-Господь веде.
А доокруж — барвистий диво-сад,
прорвались трави пагоном і квітом,
і молода зоря горить над світом,
а десь хлюпочеться Тиверіад.
Тож начувайся. Обережно спи,
щоб, ніби нитку в голку, засилити
у себе мрію, вигадавши міти
із поночі, крутої, мов ропи.
Допіру день посовгнувся в вікні —
стікає дерево і кров відходить

тобі від серця. А бажання — годить:
мовляв, найкраще жити — в чужині.
На чорну грудку стопиться твоє
розкошлане, мов сон, розкошування,
і тільки візерунок хвилювання
ізісподу, здається, постає.
На споді ночі спалахне вогонь
і молода, немов метелик, свічка
враз заструмує з теміні, і річка
стенається з грудей до білих скронь.

3.6.1972

«Нас обкрадає здатність до звикання...»