Вибране

Зустрінемося нині уночі,
коли засну я. І зі сну у сніння
твоє самотнє прийду, з туги синій.
Зустрінемося нині уночі.
Лише не жур мене і не клени,
що я, мов янгол із крилом підбитим,
сколошкав сон твій, люба, і пригнітив.
Але не жур мене і не клени.
І разом розтроюдимо біду
і будем пити смертні алкоголі.

Там, де чотири вітри бродять в полі,
чекай мене, кохана, я прийду.

15.6.1972

«Синочок спить, порозметавши ручки,..»

Синочок спить, порозметавши ручки,
дружина бачить свій розмитий сон,
і тільки материнські білі пучки
все шлють кудись волання чи прокльон.
Допіру сонце вибилось пораннє,
поранній щебет вітерець доніс,
а ти, неначе парашут, завис,

і в розтривоженому існуванні
кудись летиш, підвладний не собі,
а теміні, призначенню і долі,
летять довкола душі охололі —
чи то у радості, ачи в ганьбі.
Здається, в цілім світі ти один,
сколошканий зі сну тяжким видінням,
що Богом наслане, мов благостиня,
і сниш явою: мати, жінка й син.
І тільки Україна, ставши тінню,

ще творить всесвіт з вікових руїн.

19.6.1972

«Наснився син, і море, і лагуни,..»

Наснився син, і море, і лагуни,
і синій сміх, і золотий пісок,
і твій, кохана, граціозний крок
при самім березі. Неначе гунни,
кошлаті хвилі просто в душу б’ють,
і вже тобі — ані передихнути.
Дарма, що без гріха і без покути —
ставай на довгу — далі смерті — путь.

Лиш перед тим — на окраї світів,
на окраї всеможної печалі
посидьмо разом і рушаймо далі,
де Пан-Господь нам зорі посвітив
зненацька і звабливо. Де дорога
повзе, немов гадюка, вздовж води.
Ступаю в слід. Куди ж твої сліди
прослалися — до чорта чи до Бога?

19.4.1972

«Криваві бутони душі обпікаються, ніби золою,..»