Вибране

Це час покар. Останнє — хто єси?
Останнє й перше. І в житті єдине.
Перед тобою — всі твої хвилини,
усі твої оджилі голоси.
Світ у тобі. Згуби чи вознеси,
чи це прокляття ачи благостиня?
І сполотніла, ждавши, Україна,
спередвіків зрадливої краси.
Це час покар. Кажи — ти вже доріс
до свого болю? Що твоєю кров’ю
увесь окіл сподіється з любов’ю
того, хто мужньо все це переніс?

Це павза павз — найперша і остання.
А де твій розквіт? Де твоє згасання?

«Ти власну плоть утратив і життя...»

Ти власну плоть утратив і життя
офірував химерам. І двозначність
людських чинінь спізнав у двох розтоках
добра і зла. І сам — добро і зло —
зігнувся од непевної зажури
за тишею-впокоєнням. За тим
неіснуванням, що життя і творить,
для ока непомітне. Переріс
набридлу ватерлінію? Чи глибу

запрагнув, ніби смерти? Ось вони,
душі протоки: правда і добро,
краса, і щедрість, і любов. І все це —
уламки душ, почвари, що, як дар,
даються людям. Тільки — дар зловісний,
що більше забирає, ніж дає,
що обдаровує, неначе губить
і віку прикорочує. Ці всі
уламки душ обсіли, як вампіри,
твоє чутливе серце. Ні дихнути,
ані оговтатись. Ти, вічний рабе
цих обов’язків, смертну путь вершиш

для радості, неначе горя. Досить:
живи у продумах. Так Бог велів.
Бо тільки-но забудешся, бо тільки
ступнеш убік, пристанеш — і кінець
наблизиш свій. І забряжчать собори,
що, вірою будовані лише,
держаться тільки вірою.

«Вервечка заборонених бажань...»

Вервечка заборонених бажань —
дружина, мати, син, сестра і батько,
побравшися одне за одне, ніби
на проході якоїсь божевільні,

мій сон веде й сама снується сном.
Дві постаті нахилені — моя
і їхня — поміж нами стала відстань
тюремних мурів — довго накликають
себе — подовженого на любов
і спогади. І так, сліпі сновиддя,
ми допроваджуємось до страждання,
неначе в ньому — поклик існування
і найдорожчий. І гарячий шепіт,
і подих — чую в себе за плечима.
Та потерпаю: обернусь — і вклякну,
і стану невпізнанним, наче сфінкс.

«Є дві надії. Перша: білий світ,..»