Вибране

Нас обкрадає здатність до звикання.
Неначе гамір — той, що повнить нас
бажанням існування, почезає
в навколишньому. Самодарування —
це здатність самознищення. Пощо
це добровільне самогубство? Нащо
це прагнення до ближнього? Воно
не стільки нагороджує, як губить
і робить нас мертвішими за смерть.
Ми обмираємо серцями (перша
подоба смерти). І душа потерпне,
і стане звичною їй тиша тиш,
і перший образ раю — так далекий
іще учора — видасться бридким,
мов іграшка на час. Погрався — й досить.

Тепер — довкола розглядайся. Знову
і знову прозначай собі межу
для болю, ніби щастя. Так кавалки
самого себе душу нам сліплять,
облудою вимощуючи стежку
самоутрати. Од віків обіруч
ми з себе вириваємо життя,
аби живий зазнати рай. Та марні
усі зусилля. Розум твій збагнув,
де край дерзань, але глибинні нурти
штормуються подаленілим криком
протобажань. Відлунням диких прагнень —
чи то вдоволень, чи лише велінь —
для того, щоб згубитися в цім світі
і, проминувши весь його огром,

не наразитися на справжню велич,
через благесенький ішовши міст.

4.6.1972

«Синочку, чуєш, я тебе забув...»

Синочку, чуєш, я тебе забув.
Неначе сонце, що в душі світило,
по довгих днях раптово відгоріло.
Хтось у мені помер ачи заснув.
І хтось притишений і не почув
того, що, ледь зродившись, забриніло —
ясне рожеве і безгрішне тіло,
мов найдорожчі роси, з мене здув.
І волохата прірва, ніби ніч,
пішла рости. І я стою узбіч
самого себе. Непомітно трачу

усе, чим жив, усе, чим тільки й значу,
усе, що відволодує мене
і входить, непомітне і страшне,
у пустку пустки серця, в тугу туги,
зазнавши найсвятішої наруги,
і перехлюпує, мов сон нічний
зізнався нагло: я — його. Він — мій.

8.6.1972

«Ми, пустоцвіти Божих існувань,..»

Ми, пустоцвіти Божих існувань,
упившися зазиченою кров’ю
чужих чинінь, спливаєм за собою,
чекаючи загублених світань
вовіки й віки. Ніби місяці,
посріблені відбитим мертвим сяйвом,

не живемо, лише життя збавляєм,
пригашені відбитки на ріці
минулих літ. Зупину нам — нема.
Ми з себе витікаємо, як ріки,
лиш самотою й пам’яттю великі,
встромляємось між скелями двома,
аби ріка пливла, а ми стояли
і несобою самострумували.
Поезіє, покаро із покар,
моєї волі вікова в’язнице!
Всю мертву воду випий із криниці
жаги ж життя не вистудиш. Той жар
троюдить нас, запраглу палить душу.
Ми ж вічно прагнемо з води на сушу.

9.6.1972

На незабудь — дружині