Вибране

Криваві бутони душі обпікаються, ніби золою,
і клякне твій розпач, неначе повік скам’яніла гроза,
і спаленим деревом всесвіт уже заволав над тобою,
і скапує сонце медове — густа за сльозою сльоза.
Цей цвинтар галактик, цей безмір лунких вертикальних кладовищ
мерців ненароджених, в’язнів, напруглих, як розпач, ребер,
він гниллю зацвів, цей солодкий, отруйний і збавлений овоч.
Останнє, Адаме, доїж. Але де твоя Єва тепер?

Пролізли крізь штольню, неначе вернули у власне минуле,
здихай же на березі мрії, страшного діждавши кінця.
Ми, Господи Боже, давно вже ошукані віком, знебули,
заживши, як блазні, прикраси — тернового твого вінця.
Криваві бутони душі догоряють в пустелі, мов зорі,
в торосах узвишшя і паді, між тінню провальною круч,
уже переживши себе, ми в вічність вертаємось хорі,
справляючи власні кануни і власних чекаючи учт.
Оклякла, здревіла, зчорніла, в вогні спопеліла і струхла,

спинається ввись птероптахом душа галактична твоя.
Обмовкла, обтерпла, осліпла, од чорної люті осліпла
оця коронована гідра, отруєна болем змія.

24.6.1972

«Ти ще зовеш мене — а я вже рушив...»

Ти ще зовеш мене — а я вже рушив
од тебе — геть. Ти ще зовеш і віриш
у тьмяний поклик свій. Та пойнялися

останніми вогнями береги
і покрутилися прижухлі лози
і вже лисніють стерні, мов ножі.
Вітрила виспокоєних небес
напнулися супроти — гиля, гиля
увись, увись — і вже мені курличуть
далеку путь. Та ж хутко! Не барись!
Ти ще мене сподієшся, та я
поймаюсь летом, наче безголів’ям,

ще чувши поклик твій. Коханий ретязь
урвався і просипав краплі крові,
як перламутри досвітків смеркальних
чи розсипи світанних вечорів.
Та ти — чекай мене. Бо ще за краєм
цієї вічності є друга вічність.
І там мене чекай. Отам. Одразу
за краєм смерти. Клич. І виглядай.

6.7.1972

«Корися, сину мій. Корися, сину...»