Вибране

Корися, сину мій. Корися, сину.
Життя бо нас ошукує. Дарма
стидатися, коли уклінний, ницьма
покутуєш свої гріхи правічні,
тобою взяті в спадок. Тож — корись.
Нам, може, не зустрітися. Бо сон
минулих літ лиш перебіг і станув,
немов туман (молозиво, притуга,
рожеві нашепти, серпанок мрій
і те непогамоване безчасся,
котрим лише впиваються усмерть).
Який далекий ти! Крізь сто ночей,
народжених, неначе покоління —
одна від одної, крізь сто зажур
у безбереге забуття дивлюся
туди, де знана усмішка твоя,
уже розмита по краєчках уст,
зависла — не дає мені заснути,
ані вернутися. Вона і я —
то двох руїн болючі гострі скалки,
дві, белькотіння сповнені, біди,
обчовгані, мов валуни терпіння,
зриваються із ночі скрижанілої
і котяться у непомітний день.
Корися, сину мій. Усе — облуда
у тому, що назвалося життям
і, дочекавшись нашої довіри,
зблудилося — само, зблудивши нас.

19.7.1972

«Болото, луки, річка, очерет...»

Болото, луки, річка, очерет
так сонно дихають, туманом криті.
Вглядаються у човен зорі вмиті,
кажан прямує свій нервовий лет.
Там, де ворожить при вогні поет,
у казана дитинство зазирає.
Там молодість дібровою блукає,
в болотяного виквіту букет
збираючись. І не спіши вперед,
бо чагарями спогадів прослалась
твоя дорога дальня. Все б те звалось
тобою, тільки приопалих мет
ще крила не просторились, підбиті
шротиною покори. І не мед
до себе впасти в рабство. Лиш намет
скидається, як птах, у соннім житі.

23.7.1972

«Кому жити, а кому не жити...»

Кому жити, а кому не жити —
тільки серце трудити своє.
Не шукай дороги, посполитий,
тішся тою, що Господь дає.
Бо живі не обирають щастя,
але горе обирає нас.
Славен, Боже, будь за всі напасті,
як пробуде славен віщий глас,
бо не дав нам тиші кам’яної,
кам’яного спокою не дав,
але, поділивши нас надвоє,
єдинитися зобов’язав.
Через смерть вертай до існування,
через муку до блаженства йди,
віща повінь самопочезання
змиє наші всі земні сліди.

«Одна — червона скеля,..»

Одна — червона скеля,
а друга скеля — чорна,
і корчиться між ними
горизонтальний крик.
По вижовклій пустелі
змія повзе проворна
і висуває хтивий
роздвоєний язик.
Глухі судоми болю
посовгнулись, як брили,
їх рунтають оргазми
ізвомплених бажань.
Пізнай свою недолю,
як тіні оступили.
Гниє любов. Міазми
її хлипкі, як хлань
напівпомітних жестів
і корчів непомітних,
і довжених агоній,
і витерплих терпінь.
Ані ганьби, ні честі
між чорних пащ неситих,
підпалені комоні
згубили власну тінь.
Одна — червона скеля,
а друга скеля — чорна.
Над ними сизь небесна
уся, як смерть, бліда.
Усесвіту пустеля
небавом нас огорне,
і, мертва, не воскресне
нам молода біда.

6.8.1972