Вибране

Десь музика лунає. Мов з-під криги
червона цівка б’ється. І струмок
дзюрчить, не відаючи жебоніння,
котре відлунює надовкруги.
Світ облягає зоряна і зимна
велика ніч. Голчасті, криті снігом,
отерплі сосни, знявшись до небес,
здригають віттям, бо на них спадає
червоно-ярий зоряний пісок.
Десь музика лунає. Чорні ріллі,
масною борозною рине кров,
а гола жінка, взявши жменю жита,
спішить обсіяти весь довгий лан.

Десь музика лунає. Знову степ,
укритий снігом. І чиїсь порожні
ступні, прокладені іще допіру,
аж сині на осонні. Угорі
червонокриле вороння тріпоче,
не рушачи із місця. Десь бринить
мелодія, мов чорна кров із вен
допіру задубілого. В зеніті,
над безгомінням, сонце аж кричить.
Десь музика лунає. Молодик.
На ньому зверху — дідько. Візьме маківку,
розлущить, просипаючи на діл
лискуче чорне сім’я, але те,
хоч просипається, та не спадає

до втраченого долу. Десь бринить
мелодія. І знелюднілий простір
шорошиться, лиш вуха не знайде,
аби почути... Десь палає ватра,
ледь видна з високості. Довкруги
ані душі немає, слава Богу.

12.8.1972

«Не квиль, нічна душе! Даремні зойки,..»

Не квиль, нічна душе! Даремні зойки,
і ти, зажуро, серця не труї.
О, де той світ, безгубий і безокий,
у ньому дні й у ньому сни мої.
Давно відгородився я від нього,

давно збагнув, що пруття заборон
поставлені благою дланню Бога,
і що твоє життя — безмежний сон,
де тільки й того — мариться, верзеться,
сподіється і віриться. І вже!
А той, на небеси, із нас сміється,
він, нас убивши, тільки й збереже.

17.9.1972

«Моя кохана! Ластівко! Жоно!..»

Моя кохана! Ластівко! Жоно!
Люблю тебе — палкіше, ніж донині
тебе кохав. Щоночі і щоднини
ввижається притьмарене вікно,
в якому ти бриниш, немов бджола —

прижурена, олітнена, пахуча.
Аж дибиться бажань нестерпна круча —
пади сторч головою, дубала
у діл у незглибимий. Скільки сну,
і скільки Бог відміряв нам години —
лечу у білі руки лебедини
і потерпаю — раптом промину.
І вже тоді не буде вороття
у той незбутній час, у богоданий.
Я падаю на діл, що, довгожданий,
враз утинає виспрагле життя!

21.9.

«Клади сліпий свій крок межи проваль...»