Вибране

«Я марно вчив граматику кохання,..»

Я марно вчив граматику кохання,
граматику грудей і губ твоїх.
Ти утікала і ховала сміх,
межи зубів затиснутий захланних.
Біліли стегна в хижих шелюгах,
нескорена вовчиця зголодніла
об хижу рогозу шмагала тіло,
аж червонів багульник у ногах.
О покотьоло рук, і губ, і ніг,
відьомська завірюха пелехата
жбурнула нас, мов вихор, на розплату
в оглухлий яр, і в ярий грім, і в гріх.
Тягнулись гони видовжених тіл,
курілись димом верховіття сосон,
коли кошлатий і простоволосий
загоготів багаттям суходіл.
Вовтузилася петрівчана ніч,
одвільглий ранок віддавав навозом.
Сузір’я бігли за чумацьким возом,
а ми пливли в брунатному човні.

7.8.1972

«А ти все мовчиш, і мовчиш, і мовчиш,..»

А ти все мовчиш, і мовчиш, і мовчиш,
ні вістки про тебе, ні чутки, ні гадки,
все так би, неначе життю ані вадки.
(Знова нарікаєш? Даремне. Облиш).
Утішся — недолею. Тим себе тіш,
що більше не буде ні стежки, ні кладки,
що ти припочаток усіх припочатків.
(Знова нарікаєш? Не треба. Облиш).
Ці злигодні довгі, а буде ще гірш,
ці роздуми чорні, ці корчі і крадки,
оці парадокси, дива і загадки.
(Та цур, твоїм докорам. Досить. Облиш).
Ярій же, як свічка, згорьований вірш,
беруть най чорти, і почвари, і лядки,
від щастя, від трясця втікай без оглядки,
бо буде ще гірше, і гірше, і гірш.
Навіщо ж ти Господа-Бога гнівиш?
Хіба? Та ж за Бога — ніякої згадки.
Пограй самотою із горем у ладки
і з тим накеровуй крило до узвиш,
хоч ти все мовчиш, і мовчиш, і мовчиш,
хоч досі од тебе ні вістки, ні гадки,
ані тобі пам’яті, ні тобі зрадки —
гріши, як грішив. І гріши, як грішиш.

«Десь музика лунає. Мов з-під криги...»