Вибрики Золотого Теляти (СИ)

Щодо ц╕╓╖ неоднозначност╕ тогочасного ╕снування з одного боку, як громадянина Укра╖нсько╖ Радянсько╖ Соц╕ал╕стично╖ республ╕ки, а з ╕ншого боку, як громадянина СРСР, виникало д╕йсно багато непорозум╕нь. Це була н╕би така соб╕ двоповерхова держава, де на першому поверс╕ ти був громадянином яко╖сь сво╓╖ р╕дно╖ союзно╖ республ╕ки, а на другому - громадянином чи то яко╖сь ╕ншо╖, чи т╕╓╖ ж само╖, але вже набагато б╕льшо╖, хоча ╕ яко╖сь незрозум╕ло╖ ╕ абстрактно╖ держави СРСР, котру до того ж ╕ще ╕нод╕ називали й Рос╕╓ю, хоча Рос╕я також була одн╕╓ю з союзних республ╕к. Причому другий поверх ц╕╓╖ двоповерхово╖ державно╖ будови не вважав св╕й перший поверх взагал╕ за щось варт╕сне - республ╕канський р╕вень для всесоюзного був лише ╜рунтом, на якому й виростало непереборне ракетно-ядерне радянське всемогуття.

Для Укра╖ни ж у ц╕й багатоповерхов╕й будов╕ була ще й третя ╕постась: укра╖нц╕ разом з рос╕янами й б╕лорусами входили до радянсько╖ сп╕льноти ще ╕ як слов"яни, як╕ в той час в СРСР вважалися чомусь наче б то одним народом. Тобто окремо укра╖нц╕, рос╕яни й б╕лоруси були окремими народами з окремими республ╕ками-державами, а разом - одним, ╓диним, тобто три╓диним народом, який уже разом з ╕ншими народами, в яких були сво╖ республ╕ки-держави, котрих було ще дванадцять, утворював п"ятнадцяти╓диний радянський народ. А якщо взяти до уваги, що майже в кожн╕й з окремих республ╕к були й ╕нш╕ народи, деяк╕ з яких мали ще й свою державн╕сть, наприклад, в одн╕й лише Рос╕╖ були десятки народ╕в-неслов"ян, в тому числ╕ й державних, як╕ складали тут, вже без укра╖нц╕в ╕ б╕лорус╕в, разом з╕ слов"янами-рос╕янами один неоднодесяти╓диний народ!.. А весь цей незрозум╕лий конгломерат народ╕в, по╓днаних незрозум╕ло чим, незрозум╕ло як ╕ незрозум╕ло для чого - ╕ був багатодесяти╓диним непод╕льним радянським народом?..

З точки зору здорового глузду було ясно, що цю всю н╕сен╕тницю засобами яко╖сь нормально╖ лог╕ки пояснити просто таки не було жодно╖ можливост╕. Але радянська державна машина не заморочувала соб╕ голову такими др╕бницями: з допомогою безк╕нечних тотальних в╕йн, голодомор╕в, масових репрес╕й, а також рос╕йсько╖ мови й комун╕стично╖ ╕деолог╕╖ було з радянських народ╕в зроблено зал╕зобетонний зам╕с на кров╕, причому вважалося, що чим б╕льше кров╕ в цьому зам╕с╕, тим кр╕пк╕ший фундамент радянсько╖ держави. А кров╕ було пролито ст╕льки, що радянськ╕ керманич╕ вже вважали народний конгломерат сво╓╖ ╕мпер╕╖ абсолютно однор╕дним, а отже й об"╓днаним нав╕чно. Кровавий зам╕с ╕мпер╕╖ виявився й насправд╕, хоч ╕ не в╕чним, але таким, що скр╕пив величезну к╕льк╕сть народ╕в на величезних просторах на довг╕ роки. Хоча з ╕сторичного боку трохи б╕льше семи десятил╕ть - не так╕ вже й довг╕ роки.

От ╕ Славко Пузик теж був одн╕╓ю стандартною частинкою в ц╕й багатом╕льйонн╕й безлик╕й мас╕ ╓дино-непод╕льного радянсько-рабського рос╕йськомовного народу. Н╕, Славко, звичайно ж, знав укра╖нську мову, розмовляв нею. Тобто, як знав ╕ розмовляв? Та так як дихав, так як пташка сп╕ва╓, так як в╕тер в╕╓ чи дуб навесн╕ зелен╕╓. Славко просто розмовляв так, як розмовляли вс╕ навкруги: як розмовляли його сус╕ди й знайом╕, як розмовляли батько й мати, д╕д ╕ баба, як розмовляли незл╕ченн╕ покол╕ння його предк╕в. Але чому в╕н так розмовляв, Славко не розум╕в. Головне ж в╕н не розум╕в, для чого в╕н так розмовляв, тобто для чого йому знати, чи вивчати цю свою мову, якою в╕н чомусь розмовляв ╕ з якою народився, як народився з╕ сво╖ми власними руками й ногами ╕ з╕ сво╖м власним обличчям. Адже, зг╕дно з науковим комун╕змом, вс╕ ц╕ нац╕╖ ╕ народи все одно не мають н╕яких перспектив, вс╕ вони все одно в╕д╕мруть у всесв╕тньому масштаб╕, як вони вже в╕дмерли, чи майже в╕дмерли зараз в СРСР у масштаб╕ всесоюзному, а разом з тим у всесоюзному масштаб╕, чи то в╕дмерли, чи ще не зовс╕м в╕дмерли, але точно стали вже зовс╕м непотр╕бними вс╕ мови, окр╕м одн╕╓╖ ╓дино╖, пролетарськи-об"╓днавчо╖, науково-прогресивно╖, велико╖ ╕ могутньо╖ рос╕йсько╖ мови, без знання яко╖ ╕ д╕йсно не було жодно╖ можливост╕ не те що пробитись у житт╕, а й взагал╕ хоч якось ╕снувати в СРСР.

Та й кр╕м того, що укра╖нська мова була непотр╕бною, вона була ще й дуже небезпечною. Й хоча в останн╕ роки СРСР за укра╖нську мову вже не розстр╕лювали, як це було в перш╕ десятил╕ття радянсько╖ влади, коли за не╖ розстр╕лювали сотнями тисяч, все ж генетична пам"ять про ц╕ розстр╕ли м╕цно сид╕ла в п╕дсв╕домост╕ кожного укра╖нця, боляче стискаючи уста при кожн╕й нагод╕ розтулити ╖х з нам╕ром випустити укра╖нське слово. Та й голодомором же укра╖нц╕в карали, хоч ╕ не власне т╕льки за мову, а за все укра╖нське, але й за мову в тому числ╕. Й жахлива пам"ять про вс╕ ц╕ небачен╕ н╕коли до того в ╕стор╕╖ людства тортури ╕ кари ц╕лого народу н╕як не додавала наснаги боротись за р╕дну мову. Та й в останн╕ роки СРСР за "буржуазний нац╕онал╕зм", особливо ж укра╖нський, можна було отримати, як кажуть, по повн╕й: доля Василя Стуса та ╕нших дисидент╕в - доказ тому.