Вибрики Золотого Теляти (СИ)

Щоправда, якщо взяти до уваги те, що Славк╕в батько був простим радянським колгоспником, причому дуже, дуже багатод╕тним, ╕ заробленого тяжкою працею йому заледве вистачало, щоб прогодувати с╕м"ю, то ц╕лком зрозум╕ло, що н╕коли н╕яко╖ зайво╖ коп╕йки за все життя Гервас╕й не бачив ╕ н╕якого власного добра так ╕ не нажив аж до само╖ старост╕. Таким чином, за в╕дсутност╕ хоч якогось б╕льш-менш варт╕сного власного добра в с╕м"╖ Пузик╕в, Славков╕, хочеш-не-хочеш, а доводилося хот╕ти добра чужого.

╤ ск╕льки себе пам"ятав Славко, тобто протягом усього свого св╕домого життя в╕н бачив, що в декого з його односельц╕в таки накопичувалось довол╕ багато добра, в декого ж ╕з колгоспного кер╕вництва в╕д цього добра просто ломилися комори ╕ скрин╕, а вже щодо голови колгоспу - то в╕д к╕лькост╕ його добра в б╕дного Славка просто таки паморочилося в голов╕. ╤ чим б╕льше Славко, за в╕дсутност╕ власного добра, бачив добро чуже, тим б╕льше йому цього чужого добра хот╕лось. ╤ що ж дивного в тому, що Славко так пристрасно хот╕в добра чужого, якщо свого власного добра в нього не було. ╤ що ж дивного в тому, що ╕ серце й душа Славка були переповнен╕ виключно цим бажаним добром, адже скрин╕ Пузик╕в були пуст╕ пуст╕с╕ньк╕.

Та на виправдання нашого героя можна сказати, що в його бажаннях та уяв╕ це добро виглядало зовс╕м не як проста купа звичайних матер╕альних благ. Так, так, привласнення добра Славко уявляв соб╕ зовс╕м не як просте меркантильне накопичення якихось матер╕альних ц╕нностей: Славко був упевнений в тому, що варто т╕льки якомусь звичайному матер╕альному предмету стати його, Славковою власн╕стю, як цей предмет ╕з розряду матер╕ально╖ ц╕нност╕ в╕дразу перетворився б на ц╕нн╕сть моральну, духовну! Так, так, саме так - хай но т╕льки щось стало б Славковою власн╕стю, уявлялось йому, то це щось в╕дразу перетворилося б ╕з простого бездушного шматка н╕мо╖ матер╕╖ на якусь сакральну рел╕кв╕ю, такий соб╕ священний Грааль, який гр╕в би променями благовол╕ння якихось вищих сил.

Або хоча б ╕ ця хата голови колгоспу, що бовван╕ла напроти хати Пузик╕в - величезна красива цегляна буд╕вля дому голови колгоспу, яка була завжди перед очима Славка, коли той вс╕дався за ст╕л виконувати домашн╕ завдання ╕ довго не м╕г зосередитися на тих завданнях через цю величну споруду. О, якби цей будинок голови колгоспу був його, Славковим, помешканням - то це був би не просто великий ╕ красивий с╕льський будинок, це був би храм, Парфенон ╕ Соф╕я Ки╖вська одночасно! Це був би храм, що випром╕нював би т╕ ж благовол╕ння вищих сил. Отак просто який завгодно завалящий предмет, звичайний шматок холодно╖ грубо╖ матер╕╖, варто йому було б стати власн╕стю Славка Пузика, миттю перетворився б на рел╕кв╕ю благовол╕ння вищих сил - принаймн╕ в це свято в╕рив сам Славко. Щоправда, вся сила цього благовол╕ння вищих сил, котр╕ проявилися б у привласнених Славком предметах, поки що зосереджувалась виключно т╕льки на його ж, власника цих предмет╕в, самого Славка персон╕. Але ж... Але, як би там не було, а всяке найзвичайн╕ше добро, привласнене Славком, на його глибоке переконання, ставало б добром незвичайним, добром надзвичайним.

╤ що ж дивного в тому, що в цього славного нащадка роду Пузик╕в бажання цього добра виявилося пан╕вним всеохопним бажанням. Адже, за висловом класика, нема╓ такого злочину, на який не п╕шов би кап╕тал╕ст заради ск╕лькох там процент╕в прибутку? Отож! Так це сказано про якогось цив╕л╕зованого буржуазного, вибачаюсь, буржуя, обтяженого вс╕лякими там ф╕лософ╕ями й л╕тературами, Ренесансами й ╕мпрес╕он╕змами, вс╕лякими етиками й естетиками. А що ж казати про якогось рядового радянського Пузика, цей духовно-моральний випл╕д комун╕стично╖ ╕деолог╕╖, в якого могутньою й безжальною г╕льйотиною марксизму-лен╕н╕зму-стал╕н╕зму, приведеною в д╕ю механ╕змом безк╕нечних голодомор╕в ╕ репрес╕й, було в╕дтято не лише будь-яке бажання покопирсатися в якихось там Ренесансах ╕ етиках з естетиками, а нав╕ть бажання згадати когось з╕ свого роду дал╕ третього кол╕на - ╕ в залишку одн╕ т╕льки гол╕-гол╕с╕ньк╕, найгол╕ш╕ ╕нстинкти.