Читаем Вигнання в рай (СИ) полностью

- Та не переймайся, - поблажливо посм╕хнулася ╤ра, - я жартую. Хоча тебе й треба було налякати хоч трохи, аби провчити за таку недопустиму безпечн╕сть. Та нехай вже по всьому, т╕льки ж дивись мен╕, щоб надал╕ тримав мен╕ все п╕д контролем ╕ не спускав н╕ на мить з ока цього Рафаеля, Дон К╕хота й Рембо в одн╕й особ╕.

- Та досить вже мене тикати носом. Н╕де в╕н в╕д нас не под╕неться. Сидить, мабуть, десь зараз обдуму╓ сво╖ оц╕ свят╕ картинки, ц╕ його ком╕кси про Господа Бога, як╕ в╕н буде малювати на ст╕нах нашо╖ церкви, щоб розважити наших м╕сцевих рел╕г╕йних фанат╕в на чол╕ з нашим дорогим незам╕нним Саньком.

- Щодо того, що наш Дон К╕хот зараз роздуму╓, то тут ти таки, мабуть, ма╓ш рац╕ю, - задумалася ╤ра. - В╕н ╕ справд╕ зараз в роздумах, але роздуму╓ в╕н зовс╕м не з приводу, як ти сказав, рел╕г╕йних ком╕кс╕в, а роздуму╓ в╕н, скор╕ш за все, щодо того, чи можна вбити людину, не порушивши при цьому Божих запов╕дей, а також, чи можна в так╕й, як я йому змалювала, ситуац╕╖, не вбити людину, не порушивши тих же запов╕дей. ╤ вир╕шить в╕н цю проблему, я впевнена, на користь убивства, я б сказала, на користь богоугодного вбивства. В╕рн╕ше, в╕н вже, мабуть, вир╕ши, що не замочити мого дядечка - буде великим гр╕хом, ╕ зараз наш святенник вже напевно що якраз вир╕шу╓, як саме зд╕йснити це богоугодне вбивство. Уявля╓ш соб╕, як буде здивований м╕й любий дядечко, отримавши кулю в лоба? Ха-ха-ха!.. - зайшлася вона щирим см╕хом, аж Гриня теж не втримався й соб╕ засм╕явся. - Ну все, досить, - митт╓во посерйозн╕шала вона, так що й натяку на весел╕сть не залишилося, - як кажуть, по конях - ╕ вперед! - вона з╕скочила з капоту автомоб╕ля, на якому сид╕ла, с╕ла в машину, кивнула Грин╕ головою й захлопнула за собою дверцята авта.

- Вперед, то ╕ вперед, - Гриня взяв св╕й п╕джак, що його стелив на капот для ╤ри, об╕йшов спереду автомоб╕ль, с╕в за кермо - й машина пов╕льно рушила вперед.

7.

Деякий час п╕сля в╕д"╖зду Грин╕ з ╤рою Серг╕й ще незрушно сид╕в. Хоча так╕ поняття, як "час" для Серг╕я були зовс╕м несутт╓вими. Та й взагал╕, в╕н тод╕ навряд чи м╕г би зрозум╕ти чи в╕др╕знити, що для нього ╓ сутт╓вим, а що менш сутт╓вим, чи взагал╕ несутт╓вим. Зм╕╖ний клубок болючого розчарування, розпачу, огиди в╕д оцього в╕двертого хизування п╕дл╕стю, зрадою й цин╕змом, яке в╕н щойно зустр╕в, усв╕домлення якогось повного краху, ц╕лковитого руйнування всього, чим в╕н до цього часу жив, чим дорожив, що складало для нього фундаментальн╕, здавалося незнищенн╕ основи буття - все це вирувало, нуртувало, жалило отрутою докор╕в, розривало зсередини нерозв"язн╕стю пекучих питань, притискало до земл╕ неймов╕рною ваготою нев╕домост╕ так, що не те що встати, Серг╕й нав╕ть не м╕г п╕двести схилену долу голову з утупленими в землю очима.

Нарешт╕ в╕н, опираючись рукою на стовбур дерева, потихеньку п╕дв╕вся. Якась неймов╕рна втома, яку в╕н навряд чи колись в╕дчував нав╕ть п╕сля в╕йськового марш-кидка в повному обладунку, оповила його т╕ло. Трохи постоявши п╕д деревом, поки дещо в╕д╕йшли задерев"ян╕л╕ п╕д час сид╕ння ноги, Серг╕й повол╕ рушив у першому-л╕пшому напрямку - куди йти, йому було байдуже, як, взагал╕ то, було байдуже, чи йти кудись, чи не йти. Але йти виявилось якось легше, ан╕ж просто сид╕ти й терзати самого себе пекуч╕стю нерозв"язних питань. В╕н ╕шов навмання.

Сонце вже впало майже до самого небокраю, готове ось-ось почати св╕й щоденний зах╕д за небесний пруг, та було все ще досить видно, щоб вийти на л╕сову стежину й попрямувати до м╕ста, але Серг╕й зовс╕м не збирався виходити на цю стежину - йому на оч╕ н╕би впала якась непроглядна пелена невичерпно╖ г╕ркоти. В╕н ╕шов навмання. Г╕лля дерев боляче хльоскало його по обличчю, й в╕н зовс╕м не збирався ухилятися - в╕н просто цього не пом╕чав, адже усв╕домлення безповоротно╖ утрати чогось самого головного хльоскало його зсередини батогами страждань набагато болюч╕ше.

Пройшовши так деякий час, Серг╕й чомусь, нев╕домо чому, зупинився. Озирнувшись навколо, в╕н пом╕тив, що сто╖ть на пагорб╕, який чимось нагадував йому той курган п╕д селом Веселим, на який в╕н свого часу так любив ходити мр╕яти як сам, так ╕ разом з Оксаною. Звичайно, цей "Першотравневий пагорб" не йшов н╕ в яке пор╕вняння з тим курганом, оск╕льки був набагато меншим, ╕ все ж подоба м╕ж ними була, ╕ саме ця подоба якимось недов╕домим чином притягла Серг╕я до себе, ноги сам╕ собою привели його на цю вершину пагорба й сам╕ зупинились, аби поставити його перед нев╕дпорним фактом того, що в╕н все ще знаходиться на цьому, такому на загал жорстокому й несправедливому, св╕т╕, але в якому все ж разом з оцим пагорбом ╕сну╓ одночасно ще й курган п╕д селом Веселим, а разом з ╤рою Федорчук десь ╕сну╓ ще й Оксана. Цей новий неоч╕куваний поворот думок ╕ почувань якось струсонув всевладдя пануючого над Серг╕╓вою душею чорторию страждань, як╕ наполегливо затягували вс╕ почуття в глибини в╕дчаю. Серг╕й озирнувся навколо: в╕н стояв не так вже й високо, але все ж над л╕сом, з правого боку десь к╕лометр╕в за два розкинулося Першотравневе.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Судьба. Книга 1
Судьба. Книга 1

Роман «Судьба» Хидыра Дерьяева — популярнейшее произведение туркменской советской литературы. Писатель замыслил широкое эпическое полотно из жизни своего народа, которое должно вобрать в себя множество эпизодов, событий, людских судеб, сложных, трагических, противоречивых, и показать путь трудящихся в революцию. Предлагаемая вниманию читателей книга — лишь зачин, начало будущей эпопеи, но тем не менее это цельное и законченное произведение. Это — первая встреча автора с русским читателем, хотя и Хидыр Дерьяев — старейший туркменский писатель, а книга его — первый роман в туркменской реалистической прозе. «Судьба» — взволнованный рассказ о давних событиях, о дореволюционном ауле, о людях, населяющих его, разных, не похожих друг на друга. Рассказы о судьбах героев романа вырастают в сложное, многоплановое повествование о судьбе целого народа.

Хидыр Дерьяев

Проза / Роман, повесть / Советская классическая проза / Роман