Читаем Вигнання в рай (СИ) полностью

Якесь неймов╕рно червоне, сонце в цей час якраз почало заходити за веч╕рн╕й пруг, розливаючи небокра╓м полум"я призах╕дно╖ заграви. Дивн╕ почуття опанували Серг╕╓м, так н╕би оце настав саме той, якийсь особливий, м╕ф╕чний час, точн╕ше це була мить зупинки часу, що по╓днувала його з в╕чн╕стю, це був н╕би час зд╕йснення якихось в╕дв╕чних пророцтв, настанню яких не в змоз╕ запоб╕гти н╕як╕ перестороги, н╕як╕ намагання, н╕як╕ благання... Пригадалися раптом вс╕ людськ╕ й Бож╕ перестороги, явлен╕ йому ╕ в яв╕ ╕ в сновид╕ннях, про нагальн╕сть ╕ нев╕дворотн╕сть того вибору, в якому не можна помилитися.

Що ж, мабуть, в╕н цей виб╕р зробив - в╕н широко в╕дкритими очима поглянув на призах╕дне сонце: зраджене св╕тлом, зраджене днем, заскочене на гарячому розпач╕, налляте черв╕нню сорому ╕ гн╕ву, сонце терпкою сльозиною ст╕кало з небесно╖ щоки прямо Серг╕╓в╕ у в╕ч╕ й холонуло в його грудях, а в╕н бачив, як розгублений веч╕р, ковзнувшись на кривав╕й плям╕ заграви, пов╕льно пада╓ в глибини сут╕нок. Мимов╕льно прислухавшись до того, як заримований березовим шелестом в╕тер виводить на струнах недосяжно╖ н╕жност╕ журливу мелод╕ю задуми у стил╕ густого смеркання, Серг╕й нав╕ть не стямився, як скрадлив╕ долон╕ мороку владно лягли йому на плеч╕, притиснувши його г╕рк╕ думи до безвиход╕ ноч╕ - ╕ тод╕ вже йому залишилося лише сп╕вчутливо споглядати, як беззахисн╕ з╕рки пок╕рно одягають на себе ярма суз╕р"╖в ╕ тягнуть за собою важк╕ плуги зод╕акальних значень, переорюючи неосягненну ц╕лину м╕жгалактичних глибин на р╕ллю осягнень неминучост╕ пророцтва. Серг╕я до самих глибин ╓ства пройняв холод усв╕домлення того, що в╕н тепер зможе лише обпектися, коли завтра у вогн╕ ранково╖ заграви як завше скочить у палаюч╕ стремена часу, ╕ нав╕ть коли в╕н ось прямо зараз стане на повен зр╕ст оп╕вн╕чного всесв╕ту, то зможе лише знову зазирнути в сл╕п╕ з╕ниц╕ темряви.

8.

Вже була справжня н╕ч. Восени взагал╕ темн╕╓ рано, й коли Серг╕й не те що отямився, а просто пом╕тив, що вже пройшов деякий час, то навколо панувала вже справжня н╕ч. Власне кажучи, настання ноч╕ не справило на Серг╕я н╕якого враження - день був, чи н╕ч, для нього було байдуже, в╕н просто в╕дм╕тив для себе якимось зовн╕шн╕м, н╕би зовс╕м в╕д нього незалежним розумом, що настала н╕ч. ╤ в╕н знову рушив. Куди? Вперед? Мабуть, що ╕ вперед. Знову навмання? Не зовс╕м - його вело зараз уперед якесь шосте почуття, можливо теж незалежне в╕д його власно╖ вол╕, але владне й наполегливе, якийсь внутр╕шн╕й компас показував йому напрямок. Куди? Куди ж ╕ще може вести християнина його внутр╕шн╕й компас, як не до храму? Так, Серг╕й, сам того не усв╕домлюючи, простував до храму Першотравневого. Звичайно, все, що було пов"язане з м╕сцевим храмом, поки що було не дуже до вподоби Серг╕╓в╕: н╕ в╕дверте насадження користолюбства м╕сцевим священиком, н╕ сам цей користолюбний священик, батюшка Санько, з його заяложеною ╕мперською чорносотенною ╕деолог╕╓ю про ╓дину-три╓дину непод╕льну Рос╕ю, де Укра╖н╕ була визначена роль безсловесно╖ й бездушно╖ рабин╕ п╕д батогом старшого брата - все це н╕яким чином не могло б припасти Серг╕╓в╕ до серця. Але храм Божий - ╓ храм Божий. Перш за все всякий храм - це оселя Господа, ╕ ти повинен ╕ти до ц╕╓╖ осел╕ з╕ сво╓ю власною св╕чею в╕ри в душ╕, нав╕ть якщо ця св╕ча в╕ри буде ╓диною в цьому храм╕, ╕ти й молити Господа про те, щоб в╕д тво╓╖ св╕ч╕ запала така ж сама св╕ча в кожному серц╕.

Пов╕льно йшов в╕н чи швидко, Серг╕й не знав, як до к╕нця не усв╕домлював ╕ напрямку свого руху. Б╕льш-менш повне опритомнення настало вже аж коли в╕н опинився власне неподал╕к в╕д храму, того самого храму, в якому в╕н був ще сьогодн╕ вранц╕ з невдалим нам╕ром в╕дстояти вран╕шню молитву. ╤ тут сталося знову таки, диво - не диво, але щось таки дуже схоже на те: п╕д╕йшовши до храму, Серг╕й побачив на майданчику перед входом у церкву - бабу Горпину! Так, так, саме ту стареньку Горпину Степан╕вну, яку в╕н зустр╕в колись, щойно т╕льки при╖хавши до села Веселого... Спершу Серг╕й просто незрушно застиг, прикип╕вши до земл╕ в╕д ц╕╓╖ неспод╕вано╖ зустр╕ч╕, пот╕м вир╕шив, що це просто мара, просто галюцинац╕я, випл╕д його пригн╕чено╖ св╕домост╕, що з"явився, як захист в╕д нападу непереборних, нев╕дпорних душевних страждань, завданих йому життям так неспод╕вано, так п╕дступно, так сильно...

Перейти на страницу:

Похожие книги

Судьба. Книга 1
Судьба. Книга 1

Роман «Судьба» Хидыра Дерьяева — популярнейшее произведение туркменской советской литературы. Писатель замыслил широкое эпическое полотно из жизни своего народа, которое должно вобрать в себя множество эпизодов, событий, людских судеб, сложных, трагических, противоречивых, и показать путь трудящихся в революцию. Предлагаемая вниманию читателей книга — лишь зачин, начало будущей эпопеи, но тем не менее это цельное и законченное произведение. Это — первая встреча автора с русским читателем, хотя и Хидыр Дерьяев — старейший туркменский писатель, а книга его — первый роман в туркменской реалистической прозе. «Судьба» — взволнованный рассказ о давних событиях, о дореволюционном ауле, о людях, населяющих его, разных, не похожих друг на друга. Рассказы о судьбах героев романа вырастают в сложное, многоплановое повествование о судьбе целого народа.

Хидыр Дерьяев

Проза / Роман, повесть / Советская классическая проза / Роман