З часів неволі. Сосновка-7

— Думаю, що він був геніяльний розвідник. Це він Джулаю повідомив, де і коли мав їхати генерал Ватутін і дав можливість зробити на нього засідку. Його інформація значною мірою допомагала виробити план реорганізації національно-визвольної боротьби. До 1949 року він часто попереджав про чекістські засідки й підказував, де є вороги і як краще на них напасти. 1949 року він загинув. Деталей не знаю, але з того, що знаю, найімовірніше, що він застрелився — відчув, що провалився. Не схотів потрапляти живим в руки і сам застрілився. Так шкода! Це друга людина після Джулая, яку мені так страшенно жаль. Знаєте, Левку, біль за цими людьми якось не слабшає з роками, але все такий же гострий-гострий.

3. Пророцтво черниці

— Як вам, друже Йване велося після втрати Лиса?

— Після його загибелі мені допомагали дві черниці.

— Цікаво, як могли допомагати черниці?

Черниці власне, як розповів Іван, не були черницями, бо монастиря не було, вони жили в хаті чернечим життям. Одягалися в чорне, були вельми скромні, можна сказати — аскетичні. Були худі й слабкі фізично. Люди вважали їх за хворобливих, проте справжніх провидиць. Власне, прозірливою була одна, а друга її так добре розуміла, що витлумачувала передбачення іншим. Вдвох жили в одній бідненькій хаті. Люди приносили їм харчі. Вони шили одяг сільським дітям, а чоловіки возили дрова. Один повстанець познайомив Івана Ільчука з ними. Черниці знали про нього і тому поставилися прихильно, бо прочитали його душу і не побачили в ній лукавства. Він прийшов до них за порадою напередодні Великодня. Християнинові годиться піти до церкви й висповідатися.

Ільчук спитав у них, як бути: сповідатися перед священиком чи можна не сповідатися? Чи сподіватися про те, кого, коли і за що вбивали? Не мав наміру розповідати про військові дії, про війну, а до церкви хотілося сходити всім повстанцям. Черниця сказала, що до церкви треба піти, але не сповідатися.

— Висповідаєтеся після війни, — і додала: — Ідіть. Ніхто на вас не нападе. Ідіть.

Іван поцікавився, чи правда, що вона знає майбутнє. Сказала, що знає. І тоді попросив розповісти, що чекає повстанців? Що чекає Україну? Каже: “Знаю. Ти — душа чиста і тобі можу сказати. Для цього мушу заглибитись у себе”. І покликала подругу, яка досі була на подвір’ї. Подруга зайшла до хати і сіла на лавці, а черниця лягла горілиць на ліжку, хустку з чола потягнула трохи на очі, простягнула руки по боках і на хвилинку затихла. Потім губи її заворушилися. Мабуть, читала молитву. Обличчя, й без того бліде, зблідло ще більше. Вона встановлювала зв’язок між своєю душею й небом — і це потребувало великого напруження. На це пішло хвилин п’ять — сім, а може, й більше. Зрештою, заговорила:

— Йване, ти ще довго будеш воювати. Натерпишся всякого лиха… ваш весь рух загине, уся ваша боротьба скінчиться поразкою… ви програєте, і мине чимало часу, як Україна стане незалежною… настане руїна… кільканадцять років люди стогнатимуть і розчарування буде велике… і прийде гетьман, що справдить надію і відбудеться чистка і поволі встане Україна і представить світові черговість цінностей з мамони на дух, і її джерела напуватимуть інших… вона засяє яскравою зорею.

Затихла. Подруга ніжно стирала піт з блідого обличчя. Повернула голову і дивиться на Івана так уважно-уважно, наче бачить уперше. Потім підняла руки, провела долонями по щоках, покліпала повіками, підвелася і сіла.

— Ви втомилися? — питаю.

— Так, з усього тіла ніби висмоктані нерви і воно залишилося без крови, нервів і жил.

— Скільки треба часу для відпочинку?

— Тиждень.

— О, то це дуже дорога вправа!

— Так. Тому я роблю це у виняткових випадках.

— А що я — це винятковий випадок?

— Так, Іване, ти винятковий випадок. Ти так щиро любиш Україну, а я покликана Україні приносити користь, то ж допомагатиму тобі.

— Ви знаєте, що сказали мені і сумну й радісну вістку: ми, учасники національно-визвольного руху ОУН-УПА згинемо, а вже потім, мабуть, за наступного покоління Україна стане незалежною?

— Знаю. Я це сказала тобі не такими словами. А чи звернув увагу на те, що чекає на українців після здобуття незалежности?

— Не звернув. Мене не турбують труднощі в умовах незалежности. Ці труднощі народ подолає. Якщо він витримує колоніяльне рабство, то труднощі в умовах незалежности витримає й поготів. А що буде зі мною, яке моє майбутнє, що для мене за горизонтом?

— Твоє майбутнє для тебе справді за горизонтом, та не за горизонтом для мого духовного зору.

— Отже, я не доживу до незалежности?

— Іване, ти знаєш, що Україна незалежна буде, ти вже дожив до неї. Твоя душа знає це. І покликання твоє воювати тепер за неї, а потім радісно, весело, оптимістично сіяти серед українців віру в незалежність, зробити цю віру непохитною.

— Ви сказали, що воювати моє завдання тепер, а потім… що означає “потім”?

— Сину України, ти не останній раз у мене. Не витягуй з мене більше ніж треба. Прийди до мене, коли будуть непереливки або за місяць. Я втомилася і мушу відпочити.

— Дякую, паніматко.