З часів неволі. Сосновка-7

— Книги дають можливість знати не тільки те, що можна бачити своїми очима, а й те, що бачили інші в різний час і в різних областях. Вони дають матеріал для узагальнення.

— Книги антиукраїнські і висновки ви зробили антиукраїнські, бо не в інтересах української нації поширювати настрої руїни, знищення, поразки.

— Дякую вам за прямоту звинувачення, але дозвольте і вам сказати навпростець: ви перебуваєте в атмосфері патріотичних чар. Так затишніше вашим думкам, а у мене вистачає духу признати факт великої русифікації й руїни і все-таки повстати на боротьбу. І я хотів би для початку хоч частину України зробити самостійною.

— Та ви неправі. Навпаки, велика перспектива підносить людей до високої ідеї!

— Чого ж ідея незалежности України в теперішніх межах, урешті-решт це також велика територія — не надихає українців на боротьбу і за минулий рік до табору привезли тільки двох нових?

— Бо українці не знають своїх розмірів і багатства.

* * *

… Кінчався жовтень. Починалася зима. Вже тижнів два, як пролетіли поміж дерев білі мухи. Закрутилися між бараками й розсіялися білим килимом по чорних трапових дошках. В’язні втоптали сніг. Свіжий не нападав. Удень кілька разів вискалилося сонечко. Тоненький шар снігу став ще тонший, і гребені дахів почорніли. Температура була мінусова, але кілька погожих днів сонечко вдень прогрівало повітря на годину-дві вище нульової позначки, і на душі ставало тепліше — хотілося загальмувати прихід морозів. Та ось снігові хмари заступили сонце, опустилися з неба ближче до землі, удень повечоріло, десь на вершечках дерев загуло, потім гул опустився в крони, і вітер грізно заревів, закидаючи холодні крупинки за ковнір, за рукави, в халяви чобіт та в черевики. За кілька днів навіяло снігу по коліна. Змагання осени з зимою припинилося — зима перемогла. І настрій в’язнів змінився — вступили в нову пору з новою міркою погоди: 15–20 градусів морозу — це не холодно, 25–30 — холоднувато, більше 35 градусів — це вже холодно.

2. Хтось із нас був щасливий

В один з таких зимових не холодних днів біля літньої альтанки випадково зустрілися сумчанин Полозок, львів’янин Боровницький, киянин Литвин і ваш знайомий чернігівець Лук’яненко, гомоніли собі про те-се. Коли це йде Пірус. Гукнув до нас: “Слава Ісусу Христу!”

— Навіки слава! — відповіли гуртом.

— Пане Василю, — звернувся до нього Юрко Литвин, — затримайтеся коло нас.

— Що молодь хоче?

— Молодь просить вас розповісти що-небудь з ваших зимових пригод.

— Змерзнете, стоячи тут.

— Не змерзнемо. Будемо пританцьовувати на місці. Аби ви не змерзли.

— За мене не турбуйтеся. Я жив у справжньому Сибіру. Мордовська зима — це так собі. Майже така, що й в Україні.

Тож переповім випадок, що трапився на півночі в житті пана Піруса.

Це було вже після повстань в Україні 1954 року. Доти чекісти розправлялися з провідними людьми руками карних злочинців. За вбивство політв’язня їм давали місяць-два буру і все. Політв’язні вчинили розправу з їхніми паханами і почали їх убивати, тоді влада ввела смертну кару за вбивство. Отож був уже час, коли отак собі убивати політв’язнів нібито не можна було. І все-таки… Пару сот політв’язнів, з-поміж яких був і пан Пірус, зібрали в таборі Д-2 і відправили на табірний пункт Аляскітово, що за хребтом гори Черкаського. Далі вже дороги на північ не було. Там вольфрамова шахта сухого буріння. Сухе буріння підіймало такий пил, що метрів за кілька не видно людини. Побуриш рік — і силікоз. Легені так зацементовує, що ніякий хірургічний ніж їх не бере і чоловік гине. Завезли і їх туди на смерть. Ці виявилися хлопцями справжніми і відмовилися бурити. Напхали їх повний ізолятор — ніде сісти. Просять дати катаринку, а вони не дають. Прийшло начальство і сказало, що вони тут будуть і їсти, і оправлятися, й жити. Федір з Волині крикнув: “Хлопці, нам тут мученицьку смерть готують. Покажімо їм, як можуть помирати українські націоналісти!”

Так вони, хлопців з п’ятдесят, натиснули на двері, що ті впали в коридор разом зі стіною. А начальство — в кінці коридору. “Бий людожерів!” — хтось кинув, і вони почали бити начальство. Хто з них вирвався, то з розмальованим “рилом” тікав на вахту з марафонською швидкістю. Жоден із в’язнів не пішов на роботу.

Через пару тижнів одного погідного дня їх вивели за межі зони. Викликали за алфавітом. Набрали два “воронки”, закрили й повезли. Де ті люди, й донині ніхто не знає. А тих, що залишилися з того етапу, зокрема й наш пан Пірус, ніхто півроку не викликав. Вони лежали й чекали на етап. Навесні начальство сказало, що етапу не буде, й розподілили по бригадах. Робота була не в шахтах. На їхнє жовтневе свято, підривники напилися — а то були солдати — й почали бити бандерівських “бандитів”. В’язні їм дали такого бобу, що вони погубили амоніт, кашкети тощо. За те їх перевели до штрафного барака, дали парашу, замкнули двері, почепили на вікна ґрати і сказали, що це на рік, а далі буде видно.