З часів неволі. Сосновка-7

Пірус сказав у бараці, що треба викликати начальство “Даль строю”. Оголосили страйк і попередили, що хто вийде до праці, той хай до барака не повертається. Їхня бригада була така, що обслуговувала шахту: кріпильники, вкладачі колії, майстри опускати кліті і твій. Коли їхні не пішли до праці, то й зупинилася фабрика. Приїхав начальник “Дальстрою” і викликав пана Піруса. Погрожував, кричав, лаявся. Пригрозив, що його судитимуть, якщо він не виведе людей до праці, бо, мовляв, це він їх затримав. Він відмовлявся. Тоді той викликав свідка — учителя з Чернівецької области. Учитель заплакав і каже: “Гражданін начальник, він сказав, якщо хтось вийде на роботу, щоб вечером не заходив до барака”.

— Ти казав так? — питає начальник Васильєв.

— Казав. I зараз те ж саме кажу, тому що вночі його задушать, а мене будуть возити по тюрмах, а мені вже надокучили специ, бури, і всілякі ізолятори.

І сказав, щоб його зараз же відправили в другий табір.

А Васильєв тиснув на нього:

— Іди і жени чи веди людей до праці.

Той відповів, що ніхто не піде з барака, доки не знімуть замки, ґрати, парашу.

— Судити будемо всіх заводіїв! — кричить Васильєв.

Начальство запевнило, що так і буде. Пірус намагався відповідати спокійним тоном і сказав, що це їх швидше судитимуть, аніж його.

— Не зліть народ, бо до ранку залишиться купа попелу з усього концтабору. Я ще раз вас прошу відправити мене в інший концтабір, бо не хочу бути свідком таких подій, — каже Пірус.

Врешті, з Васильєвим вони домовилися, що він дає наказ зняти ґрати з вікон, замки з дверей і парашу забрати з барака, а Пірус виведе людей до праці…

Васильєв тут же наказав начальству зняти те все, хоча вони ще з начальником “Дальстрою” сварилися. Нарешті Васильєв сказав:

— Я буду на вахті, а ти йди виведи людей до праці.

Пірус пішов. Табірне начальство відімкнуло замок і кричить, щоб виходили на роботу. Побачили його і просять сказати людям, щоб ішли до праці. Та він відповів:

— Вам дав наказ Васильєв зняти ґрати й замки, а ви що робите? Я йду і покличу його. Начальство закрутило хвостом. “А ми здіймаємо”, — кажуть. — Де ви здіймаєте?! — заперечив. І тут закричав по-російському: “…твою мать! Ти попомниш!”

Незабаром Василя Піруса і Володимира Сорокаліта забрали до іншого концтабору. Там вони таке Різдво справили, якого, як казали наглядачі, ще Колима ніколи не бачила й не чула: вони вийшли вночі з бараків і заколядували “Нова радість стала…” Здавалося, гори клекотали. Начальство бігало й просило: “Ну не можна, не треба, ну кінчайте!”

А пан Пірус так само спокійно відповідав їм: “Ідіть спати. Все буде гаразд. Не зліть людей. Майте совість! Наші родини в могилах, в Сибіру, а ми на Колимі догниваємо. Це все, що залишилося в умі, в серцях. У душах. Їх ми будемо зберігати до смерти, де б ми не були. За те, що ви розтоптали традиції батьків, вас проклянуть нащадки і могили ваші обминатимуть зі стиду. Ви хочете, щоб ми стали такими, як ви — не дочекаєтесь!” І що на те відповів капітан: “Яку гуманність проявила Країна Рад — вона ж життя тобі дарувала!” Пірус перебив його: “Ви життя вбиваєте, а не даруєте.”

Через два тижні, як розповів Василь Пірус, його разом з Соро-калітом викликали з речами на вихід. За вахтою стояло вантажне авто, переобладнане на “воронок”. Відчинили двері: “Заходьте!” У машині сиділо п’ятнадцять хлопців з верхнього концтабору, два росіянина і один незнайомий. А ще — дванадцять українців та ще двоє: Пірус і Сорокаліт. Шофер обмотував авто ватною ковдрою і просив Бога, щоб не заглух мотор, бо, як він казав, унизу “сквознячок” і мороз до 60 градусів. Поки він загортав і обтикав кабіну, мотор працював. Нарешті поїхали. У підлозі була дірка, і газ ішов у “воронок”. За селищем відчули, що хлопці вчаділи, машина зупинилася, витягнули людей на сніг і терли снігом. Коли трохи очуняли, в’язнів запхали в авто і повезли, ледь живих. Був сильний вітер, їх довезли до перевалу (дорога видовбана у скелі).

Там був перевал, який звали Дунчин пуп. Там жила Дуня, мала хату, жила одна і була дуже тлуста. В ті часи шоферами були злодії, які повідбували терміни в концтаборах. Вони заробляли гроші, щоб приїхати на материк одягненими та з грішми. Дуня забезпечувала їх любов’ю, а ті платили добре — за любов шофер повинен був насипати їй золотим піском пупець. Вона жила в повній безпеці. Вночі шофер заїздив, вона радо приймала, пригощала і приймала золото. Дуню ніхто ніколи не образив, не обдурив, не пограбував. За неї горою стояли всі шофери. Отож до цього перевалу докотилося їхнє авто. Коли глянути згори вниз, то висота така, що авто виглядає, як коробка сірників.

Доїхавши до цього перевалу, шофер і начальник конвою вискочили з кабіни і на повнім ходу пустили авто в прірву. Все розрахували дуже точно, проте, кажуть же, що у фортуни зав’язані очі — хтось із них був щасливий.