З часів неволі. Сосновка-7

— Бережи Боже тебе, Левку!

— Дякую, Йване, Богові, що Україна має такого сина!

У моїх вухах продовжувала звучати солодка музика високої душі командира боївки Івана Ільчука.

“Не вмре Україна, доки народжує таких синів, — подумав я, наближаючись до свого низького одноповерхового барака. — Не вмре! Жар душі його запалить багатьох, і вони понесуть наш дух вперед!”

Василь Пірус

1. Про Україну Кубійовича

Час від часу я ходив до школи, сідав за стіл напівпорожнього класу і щось читав, конспектував чи писав, а бувало, за поганої погоди заходив з друзями, аби побалакати та пополітикувати.

Так і цього разу. Зайшов до коридору школи. Побачив Василя Піруса та ще кількох осіб. Я привітався до всіх. А на столі висіла велика мапа європейської частини СРСР. Підійшов до карти і став уважно вивчати клапоть землі, де межували три держави: Іран, Туреччина й Нахічеванська Автономна Республіка Азербайджану. Згадував службу в совітській армії і свою дорогу з Ростова-на-Дону до Махачкали та знайомство з Танею. Як потягнулися ми тоді одне до одного! Як дивовижно підходили ми одне одному і зростом, і характером, і всім тілом, і всією душею! Я знав, що коли б одружився з нею, мав би найкращу з дружин. І мусив відштовхнути її, наче вириваючи щось із душі, мусив відкинути. Задля великих наполеонівських планів боротьби за волю України, задля посвяти Україні. Коли б не відштовхнув, був би обивателем, а я вродився козаком. Тепер у Мордовії, у концтаборі, стояв, згадував короткий спалах ніжности і вдивлявся у місце на мапі, де так солодко було серцю.

— Пане Левку, — підійшов до мене Василь Пірус, — не туди дивитеся. Треба дивитися ось сюди, — і він обвів довгим указівним пальцем Україну. — Ви читали географію України Кубійовича?

— Ні, не читав.

— Так ось, щоб ви знали, сучасні кордони не відповідають справжнім кордонам. Справжня територія України — це понад 1 мільйон 200 тисяч квадратних кілометрів, а не теперішні 603 тисячі.

— Ну покажіть їх, пане Василю.

Пірус поставив свого довгого вказівного пальця на сотенне містечко Погар Стародубського полку колишньої Гетьманщини, що тепер у Брянській області і, просуваючи пальця уздовж кордонів, цілу годину розповідав, коли і як той чи інший терен українських етнічних земель опинилися під чужою владою.

— Пане добродію, ви пред’являєте територіяльні претензії до всіх сусідів. Це означає, що всіх їх ви робите ворогами, а я знаю з історії війн, що великі полководці завжди намагалися розбивати своїх ворогів по частинах, того воюймо проти одного і не зачіпаймо інших.

— Мова йде, пане Левку, не про висунення претензій ворогам, а про ідейну підготовку наших сил. Ви — маленький складничок наших сил, і я хочу, щоб ви знали нашу національну територію.

— Ага, то ви використовуєте Кубійовича, так би мовити, для внутрішніх потреб.

— Ворогам, — обізвався з-за столу Михайло Турчин, — треба постійно нагадувати, що вони загарбники і тримають нашу землю незаконно.

— Усім ворогам чи якомусь одному?

— Усім.

— Тоді ми ніколи не доб’ємося незалежности, бо не тільки Московщина, а й усі інші будуть проти нас.

— Проблему території треба зробити темою для націоналістичного виховання нашого народу.

— Народ — це не ви, лицарі ОУН і УПА, що без надії на перемогу воювали супроти імперії від 1947 до 1956 року.

— Чому від 1947 року?

— Бо в 1947 році стало ясно, що захід не почне війну супроти Москви і вам самим доведеться воювати. Так отож повернемося до народу. Народ любить іти за переможцем. Шанси на перемогу мають бути очевидні, тоді підтримка буде більша. Боротьба проти однієї Московщини робить усіх інших сусідів союзниками і збільшує шанси на перемогу, того забудьте поки що про Берестейщину та інші наші землі, що перебувають за сучасними кордонами України.

— Левку, то ви ж згідні, що українська територія 1200 тисяч квадратних кілометрів, а не 603 тисячі?

— Згідний.

— Ви згідні, що їх треба повернути?

— Згідний.

— То в чому ж справа?

— Справа в тому, що нашу націю четвертували, ідейно дезорієнтовували, убили історичну свідомість, знищили те, на чому держиться етнос: звичаї, традиції, ритуали, і призвели до аморфного стану. За цього стану говорити про повернення 600 тисяч кв. кілометрів відтятої землі — однаково, що примушувати мене підняти 200 кг. ваги: пуп лопне, а вага залишиться на місці.

— Ви самі бачили оті знищені звичаї, убиту свідомість, аморфний стан?

— Я не всюди бував в Україні. Я бував на Чернігівщині, Хмельниччині, Вінничині та у Львівській області. В кількох інших областях був наїздами. І бачив я звичайних нормальних українців зі своєю мовою, звичаями, піснями, одягом, оздобленим в українському стилі у по-українському збудованих і оздоблених хатах. Це я бачив власними очима. Північна Чернігівщина, звідки я родом, помітно зрусифікована, проте особливості чернігівської говірки походять від особливостей мови племені сіверян, і вони зафіксовані в літописах XI і XII століть. Тож мова наша не літературна не тільки через русифікацію, але й сама по собі.

— То чого ж ви нас лякаєте книжними картинами знищення української нації?