З часів неволі. Сосновка-7

По краю дороги для орієнтації були закопані бетонні стовпчики, 10x10 сантиметрів. Вони на 50-градуснім морозі під колесами машини поламалися, мов крижані, проте змінили напрямок її руху, вона пішла трохи праворуч і скочила колесом на невеличкий горбок — залишок недоваленої вітрами гори. Машина перекинулася за два метри до прірви. В авті за сіткою сиділо троє конвоїрів. То були кавказці. Посередині горіла пічка “буржуйка”. Коли авто перекинулося, вогонь висипався на в’язнів, і загорілися бушлати. Дим заповнив машину, дихати стало нічим, і в’язні стали кричати до конвоїрів: “Вилазьте!” Конвой вискочив, а в’язнів не пустив, і вони полізли надвір, хоч їм і погрожували стріляниною.

Пірус підійшов до провалля. Побачивши, що провалля має чи не кілометрову глибину, він показав це конвою. Всі рушили в бік дороги, де стояв начальник конвою з шофером. Конвоїри люто сварилися зі своїм начальником, а шофер опустив голову і слухав. Нарешті неподалік запримітили бульдозера, витягли авто, полагодили і рушили до Устьнери, що на річці Індигірці. Начальник з шофером пішли до концтабору шукати місце для ночівлі. Конвой запитав, чи є у в’язнів кошти. Дали йому грошей, на які купили горілки — собі і в’язням. “Ото, — сказав, — за те, що живі зосталися”. Зрештою, їх завезли до табору, завели в лазню. У ній напалено, сухо, потомлені в’язні викупалися за милу душу й полягали спати. Коло них чергував “місцевий” зек. Цікаво, що скільки вони не намагалися з нами заговорити, він не промовив ні слова — стукач, вірний пес.

— Ще табір спав, як нас розбудили і повели до “воронка”, — згадує пан Пірус. — Увечері ми вже були в Магадані. Ото поофірував я собі: щоб не сталося, буду шукати тих два “воронки”, куди поділися п’ятдесят хлопців, де вони поділися? Шукав я їх на Колимі, шукав у Сибіру, шукав у Мордовії — ні слуху, ні духу. Отже, вічна їм пам’ять, вони там, де ми мали бути. Таке саме зробили в Магадані. Три старі кораблі погрузили інвалідами і вийшли в море. Де були синоптики, що не попередили? А найшвидше, попереджали. Може, навпаки, саме під таку скажену погоду і спланували акцію. Одне слово, через три дні почалася така буря, що ніхто понині не знає, де ті кораблі. Не хотіли годувати інвалідів — утопили разом із залогами кораблів.

— Дякуємо, пане Василю, за цікаву розповідь.

— Розбігаємося по бараках, бо трохи таки померзли.

* * *

Минуло пару місяців. Я з Кравчуком прогулювався стадіоном перед сном.

— Левку, ти добре знаєш Василя Піруса?

— Та вже ж трохи знаю. Мені він здається сильним, рішучим, різким і категоричним чоловіком. Напевне, ти знаєш краще, а що?

— А окрім того, він цікавий оригінал. Ти знаєш діда Паньківського, того, з густою чорною бородою?

— Я тільки бачив його, але ніколи не спілкувався.

— Дід він культурний, освічений, впертий. Іде одного разу по трапу. Назустріч — Пірус. Підійшли один до одного і ніс в ніс зупинилися.

— Пане Василю, — каже Паньківський Пірусу, просвердлюючи його гострим поглядом. — Я старший за вас і освічений чоловік, і ви маєте вступити мені дорогу.

— Пане Паньківський, головним показником статечности у політичному концтаборі є термін ув’язнення. У мене він удвічі більший, ніж у вас, і тому ви маєте вступити дорогу.

— Я вже здогадувався, що ваші батьки занедбали виховання своєї дитини.

— Зараз я покажу вам своє виховання.

При цьому Пірус узяв Паньківського обома руками під боки, підняв на півметра над трапом, обернув навколо себе й поставив ззаду, звільнивши перед собою трап від особи пана Паньківського.

Ця історія могла б залишитися звичайним жартом, коли б це був хтось інший, а не Паньківський. Пан же Паньківський був до такої міри наповнений гордістю і почуттям своєї ваги, що жодна клітина його організму не залишилася байдужа до такої образи. Увесь місяць кожному українцеві в зоні він з глибочезним обуренням переповідав зухвалий вчинок Піруса, а позаяк люди схильні були обертати подію на жарт, то Паньківський сердився не тільки на Піруса, а й на інших, таких же легковажних людей.

У кінці 1965 року сьому зону розформували і мене з Пірусом направили у різні зони. Більше я з ним не зустрічався. Від друзів чув, що Пірус відбув 25 років ув’язнення, звільнився і поселився в Херсонській області.

3. Пірус-поет

Минуло тридцять років. Україна стала незалежною державою під — владою наших малоросів, хасидів та московської агентури. Ці, чужі для України елементи, вкупі з міжнародним єврейським капіталом настільки бояться відродження українського патріотичного духу, що не допускають розриву між так званою незалежною Україною і Україною-московською колонією. І свої політичні традиції бачать в колоніяльному минулому, а не в боротьбі проти імперії за національну свободу, тому для них сучасні герої — це герої СРСР, а не вояки Української повстанської армії.